Вікінг у моєму ліжку

Літній сезон завершувався у Флотбі великим Карнавалом вікінгів. Мешканці містечка тижнями до нього готувалися. Це була грандіозна подія, з парадами на вуличках, оркестрами і вечірнім Бенкетом вікінгів. Під час бенкету мали бути танці.

Сіґурд нагадував маленького хлопчака. Коли він уперше побачив на вуличках вікінгів, то подумав, що це його нарешті розшукав Ульрик Чорнозуб. Він сидів біля вікна, дивлячись на все це замисленим і відсутнім поглядом. Зоя присіла поруч. Вона сподівалася, що в такий день він, навпаки, буде збудженим і веселим. Цього вона не очікувала.

— Сіґі, ти згадуєш свій дім?

— Гедебі, — хрипко вимовив вікінг. Побачивши стількох людей, перебраних у вікінгів, він відчув, як защеміло йому серце. Зоя залишила його на самоті.

Пізніше того вечора вони всі пішли в бік гавані, де мали бути танці і розкішна учта.

Посеред гавані на хвилях погойдувався невеликий човен, що імітував собою бойове судно вікінгів. З боків він був захищений щитами і мав смугасте вітрило. І ще він мав ніс у вигляді драконячої голови (зроблений з фарбованих коробок з-під яєць). Сіґурд подивився на це з усмішкою і сказав: «Човник-дитятко», — від чого всі розсміялися.

Почалися танці, а Сіґурд залишився стояти біля гавані, дивлячись на море.

— Усе з ним буде добре, — сказав Тім.

— Піду й поговорю з ним, — мовила пані Тиблетовата. — Можливо, зможу його вмовити прийти й потанцювати.

Вона попрямувала до гавані.

Минула година, і аж тоді пан Еліс раптово усвідомив, що в залі так і не з’явилися ні Сіґурд, ні пані Тиблетовата. Усі вже закінчили їсти, а їх і досі не було. Серце завмерло йому в грудях, коли він збагнув, що могло статися.

— Зою, Тіме, Пенні! Швиденько, за мною!

Вони ледве проштовхалися крізь танцюристів і вийшли на тепле літнє повітря. Одного погляду на гавань вистачило для підтвердження їхніх здогадів. Човна вікінгів там не було. Вони побігли вздовж муру до берега й почали вдивлятися в темне море.

— Нічого, — пробурмотів пан Еліс. — Я нічого не бачу.

— Там! Ось там, на горизонті! — заверещала Зоя.

Далеко-далеко в морі виднілося крихітне вітрило. Вони не відривали від нього очей, аж поки вітрило не перетворилося на цяточку, а потім щезло взагалі.

Еліси мовчки попрямували назад до готелю. Підійшовши до ґанку, вони зупинилися і глянули на трьох страшенно пошарпаних курчат на даху.

— Нехай їхня подорож буде безпечною, Одіне, — тихенько мовив пан Еліс, і вони зайшли всередину.

Давно вже минула північ, коли у двері хтось голосно загупав. Пан Еліс спустився вниз прямо в піжамі. Надворі бовваніли дві мокрі з голови до ніг постаті. Одна була низенька й огрядна, а друга — висока й кошлата.

— Ми все кружляли по колу, — вишкірився Сіґурд.

— Він навіть не знає, як користуватися вітрилом, — захихотіла пані Тиблетовата. — Цілком безнадійний. Насамперед…

— Він загубив весло, — договорив за неї пан Еліс. — Можете не розповідати.

— Великі хвилі, дуже мокро, — пояснив Сіґурд. — Вітрило впало.

— Він, звичайно, опинився під ним, — додала пані Тиблетовата. — Намагався виплутатися з-під нього, не бачив, що робить, і зіштовхнув мене за борт…

— Буль-буль, — вишкірився Сіґурд. — Вітрило стало шмяка-бяка. Пані Теплахата зробила великий шубовсь. Зробила дуже-дуже-дуже великий шубовсь.

— Ну, може, вже досить, Сіґурде. Ти також добряче шубовснув.

Пані Тиблетовата повернулася до пана Еліса:

— Він теж, звичайно, впав.

— Буль-буль, — додав пан Еліс. — Заходьте всередину. — Він увімкнув світло. — Пенні! Зою! Тіме! Спускайтеся вниз. До нас щойно прибули двоє поважних гостей.

Сіґурд стояв у коридорі, а під його ногами утворювалася величезна калюжа морської води.

— Завтра я приношу жертву богам Вальгалли за щасливе повернення, — сказав він.

— Чудово, Сіґурде, — погодився пан Еліс. — Але матимеш тільки шматочок шинки і все. У нас тут немає свиней, овець і корів, тож мусиш задовольнитися шматочком шинки.

Сіґурд стояв і шкірився до всіх, немов велике радісне дитя. Зненацька він ухопив пані Тиблетовату в обійми й міцно її поцілував.

— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.

— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.

— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.

— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.

Вікінг у біді

1. Біда на носі

Готель «Вікінг» у Флотбі був відомий на всю Британію — не завдяки смачній кухні чи розкішним морським краєвидам, а тому, що там жив і працював справжній вікінг. Люди приїжджали з далеких країв, щоб побачити Сіґурда. Врешті-решт, там було на що подивитися. Він мав страхітливу чорну бороду й вуса, і скрізь, де б він не бував, усі звертали на нього увагу. Можливо, тому, що він частенько вимахував над головою своїм величезним мечем Носодлубом.

Ніхто не був до кінця певний, яким чином цей Сіґурд з’явився у Флотбі наприкінці XX сторіччя, але Сіґі розповідав усім чудернацьку історію: