Вікінг у моєму ліжку

— Я з Гедебі в Данії. Пливу з Ульриком Чорнозубом. Сиджу дуже довго на човні і мені дуже нудно. Велика бойова флотилія. Ми пливемо всіх убити і все грабувати. Але спускається туман, як чорна хмара, хмара-примара. Човни в тумані, нічого не видно, ніби шолом упав на очі. Ми слухаємо море. Я сиджу на носі човна, а човен налітає на скелю, трох-торох. Я падаю. Плюсь. Дуже мокро, дуже зимно. Я встаю. Де човен? Човен пропав. Я лізу на кручу. Підходжу до хати. Агов! Це ж я! Там вивіска зі мною — готель «Вікінг». Я заходжу. Ось і я. Сіґурд із Гедебі в Данії. Вітаю, доброго ранку! У кожній кімнаті тепла ванна. Дуже добре, дякую. Туалети ось там. На добраніч!

Тут Сіґурд кланявся своїм слухачам, і всі йому гаряче плескали. Багато разів він розповідав цю байку. Адже майже рік уже мешкав у готелі «Вікінг». Бідолашних власників готелю, пана і пані Елісів, він доводив мало не до сказу.

Пояснювалося це все дуже просто. Сіґурд потрапив з десятого сторіччя прямісінько в двадцяте. Відтоді змінилося багато речей, і Сіґі ніяк не міг до них призвичаїтися. А пан і пані Еліси ніяк не могли призвичаїтися до нього.

А от Еліси-діти, Тім і Зоя, вважали, що Сіґі — просто чудо. їм подобалося показувати його друзям, а Зоя навіть доклала неймовірних зусиль, щоб навчити Сіґурда розмовляти хоч трохи англійською.

А ще була пані Тиблетовата, вдова, котра спочатку поселилася в готелі тимчасово, як гостя, але потім залишилася ще… і ще… і ще.

Ні для кого не було таємницею те, що Сіґі до нестями в неї закохався, а Тибця, як він її сентиментально називав, відповіла взаємністю недоумкуватому вікінгу. Було цілком очевидно, що вони планують одружитися.

Прийняти таке рішення було легко, але пізніше виникло багато галасу й непорозумінь.

— Ми мати всезілля по-вікінзьки! — оголосив Сіґурд.

— Весілля, а не всезілля, — виправила його Зоя.

— Ах! Весілля по-вікінзьки! — вигукнув Сіґі, змахнувши над головою Носодлубом, і розтяв ним навпіл абажур довкола лампи. Звідти сипонули іскри, і світло в готелі згасло.

— Хто це я? — заревів Сіґурд, трощачи найближчий стіл.

— Треба казати не «Хто це я?», а «Де це я?»

Пан Еліс тяжко зітхнув і попрямував до скриньки з електричними запобіжниками. За кілька хвилин знову спалахнуло світло. Сіґі миттєво зірвався на ноги, оскаженіло розмахуючи мечем.

— Де зробив це? Сіґурд його вб’є!

— Не треба нікого вбивати, Сіґурде. І треба казати не «Де зробив це?», а «Хто зробив це?»

— Хто зробив це? — поволі повторив Сіґурд.

— Хто зробив що? — здивувався пан Еліс, повертаючись у кімнату.

Сіґі подивився на пана Еліса, а тоді на Зою, намагаючись збагнути це нове речення. Але це було вже для нього занадто. Його очі звузились у щілини.

— Я його вб’ю! — просичав він.

— Кого вб’єш? — остаточно розгубився пан Еліс.

Пані Тиблетоватій урвався терпець. Вона величаво звелася на ноги й почала на всіх репетувати.

— Годі вже плести дурниці. Може, краще займемося весіллям. Ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком, у білій сукні з вуаллю.

Тім захихотів і шепнув сестрі:

— Я й не знав, що священики вбираються в білі сукні з вуаллю.

— Тсс! Тибця мала на увазі зовсім інше.

Зоїну відповідь майже не було чутно, бо Сіґурд з гуркотом виліз на обідній стіл.

— Одіне великий! — заревів він. — Я кажу, що ми мати весілля по-вікінзьки. Ми вбивати десять овець, п’ять корів, вісім свиней і сорок курчат. Ми робимо вогнище для Тора благословити наше весілля. Тоді ти жінка вікінга.

Пані Тиблетовата підсмикнула спідницю й також вилізла на стіл поруч зі своїм майбутнім чоловіком.

— Хвилиночку, Сіґурде. Ми не робитимемо жодних жертв. Я матиму білу весільну сукню — та хай йому грець! Я маю на увазі білу весільну сукню, — і ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком або взагалі не одружимося.

— Весілля по-вікінзьки! — ревів Сіґурд, розмахуючи Носодлубом, що знову мало не зачіпав лампу.

— У церкві! — верещала пані Тиблетовата, тупаючи ногою по столу. Зненацька стіл гучно затріщав і розвалився під їхньою вагою. Сіґурд і Тибця пропали з очей, а за кілька секунд на підлозі заворушилася, борюкаючись, якась безформна маса.

Вони вчепилися одне в одного, намагаючись зіп’ятися на ноги.

— Добре, Сіґі, ти переміг, — зареготала пані Тиблетовата. Але вікінг низенько їй уклонився.

— Ми брати шлюб у церкві, — погодився він. — Я твій навіки.

Тім обурено відвернувся.

— Фу-у! — скривився він. — Мене зараз знудить.

Узгодивши нарешті деталі весілля, Сіґурд і пані Тиблетовата пішли до священика. Усе йшло добре, аж поки священик не запитав у Сіґурда, яке в нього прізвище.

— Прізвище? — перепитав ошелешено Сіґурд.

— Так. Ось моє прізвище — Батертабс. А ваше?

— Батертабс?

— Ага… то вас звати Сіґурд Батертабс. Досить незвичне ім’я як на вікінга.

Пані Тиблетовата втрутилася в розмову.

 — Ніякий він не Батертабс. Він просто не розуміє вас. Чи, може, ви гадаєте, що я б одружилася з людиною, котру звати Сіґурд Батертабс? Якщо вже вам потрібне прізвище, назвіть його Вікінгом. Воно нічим не гірше за інші.