Володимир Малик

Не зовсім уторопавши, про що мова, Добриня підвів голову і глянув на Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кілька хвилин тому красувалася, тепер стояли зруйновані стіни, лежала безладна купа каміння, плінфи, потрощеного дерева та понівеченої покрівлі. Над нею осідала сіра пилюка, а з-під неї доносилися крики й стогони придушених.

Тепер він зрозумів — там бояриня Анастасія з невістками та онуками, там вони конають, придушені, потрощені, пошматовані вагою зруйнованої будівлі! Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свідомістьі Бідна дівчина!

Він хотів підняти її, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а чиясь дужа рука схопила за комір кожуха, рвучко шарпнула назад. Він оглянувся.

Довкруж, нього на дзвіниці стояли баатури. Ще розпалені боєм, з шаблями і шокпарами напоготові, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у бою не одного з їхніх товаришів.

— Башларин кис! — рявкнув один.— Рубай їм голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Інші голоси підтримали:

— Ур! Ур! Бий! Бий!

— Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи!

Хтось заніс над Добрининою головою утикану залізними шипахами довбешку. Котрийсь із баатурів підняв шаблю.

Але той, що тримав полоненого, видно, старший, підняв насупроти руку, гаркнув:

— Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молоді і сильні,-— за них немало дадуть на невольничому базарі! Це моя здобич!

— Наша теж! — докинув хтось похмуро.

Старший погодився.

— Звичайно, і ваша теж! Битва закінчилася — треба ж чимось і поживитися! Та й сотникові показати, щоб не думав, що ми відсиджувалися в затишку!

Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю і почали в'язати полоненикам руки.

 

14

Никодим пропхався наперед і, розштовхавши ошалілих від жаху людей, провів бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.

Всі потіснилися — дали їм місце. Дорослі мовчали, діти пхикали. Десь там далі, в темному кутку, хтось гаряче молився:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам і захисти нас!

Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надійся, а свою голову май!

— Я знаю, тут був лаз у підземелля. Хто покаже його?

— Я покажу,— обізвався титар, немолодий уже, сивий чоловік.— А для чого тобі? Лаз не закінчений.

— А копаниці чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й відро б не завадило.

— Є все в підземеллі. Чому нема? Тільки... Чекай, чекай, чоловіче, а для чого все це тобі? Невже ти сподіваєшся...

— Сподіваюся... Нічого сидіти склавши руки! Поки до нас не добралися, спробуємо прокопати хід за межі міста — тут же зовсім недалеко...

— Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гості!

— Ну, це ще баба надвоє ворожила... Там яри, кущі, зарості — переховаємося. А хіба тут ми не в мишоловці? Треба ж щось робити!

Титар все ще сумнівався — стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:

— Та ти покажи лаз, а далі — моє ділої І свічку дай! Титар показав у куток.

— Ось тут,— і підняв дерев'яну ляду.

З ями дихнуло холодною задухою, пліснявою. Однак Никодим сміливо став на приступець драбини і почав спускатися вниз.

— Запали свічку і подай сюди!

В ямі було сиро, похмуро. Коли її було викопано, ніхто зараз, мабуть, не сказав би, та Никодим і не задумувався над цим. В кутку він помітив важку копаницю і заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вірьовкою — все, що потрібно для копання.

Підземний хід, прорубаний у жовтій глині, був низький і вузький, але Никодим просунувся в нього і почав копати далі. Глухо загупав у його руках обкований залізом дерев'яний заступ.

Титар спустився вниз теж.

— Копай, а я буду виносити!

Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех! — важко видихав він, б'ючи копаницею, а потім заступом. Поспішав і вкладав у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а потім ще треба пробитися попід валом. Сподівався вивести сім'ю воєводи за межі міста, там у ярах, у нетрищах Старокиївської гори переховатися день або два і при сприятливій нагоді рушити через спустошений Поділ у праліси Пущі-Водиці.

Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори відром і скоро заповнив нею половину старого підземелля.

Коли вдарили пороки і глухо загула під Десятинною церквою земля, обидва зрозуміли — не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!

— Даремна праця! — прошепотів у розпачі титар. Никодим теж на мить опустив руки: відчай почав закрадатися і в його серце. Але зразу ж струснув головою, ніби відганяючи від неї важкі думи, міцніше стиснув держак заступа.

— Ні, ні! — видихнув рішуче.— Будемо пробиватися далі! Не пощастить прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихід вгору і вийдемо десь вночі в затишному місці, щоб не помітили татари. Може, і заховається хтось у київських руїнах.