Володимир Малик

— Ну який тут вихід? Через стіни не перелізеш. А перелізеш — з міста не вийдеш. А з міста вийдеш — через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш. Враз схоплять...

Янка схилила голову Добрині на груди. Прошепотіла:

— Бачу, єдина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь після полудня, коли натовп порідшав, вони наблизилися до воріт. І тут до них кинувся бородатий чоловік у сукняному лейбику, у якійсь киреї, накинутій наопашки, та в такій же старій облізлій шапці, натягнутій на самі очі.

— Добриня? Ти? Живий?

Услід за ним поспішала огрядна жінка, закутана з голови до ніг у теплу вовняну хустку. З-під неї виглядали тільки очі та ніс.

Добриня не впізнав їх.

Чоловік затупцяв на місці, винувато усміхнувся у чорну бороду.

— Та ви ж з боярином Іллею обідали у нас... На Копиревому кінці... Пам'ятаєш?.. Ні?.. Та рабин я! Рабин Ісаак Зайденберг!

— А-а... Ну як же! — тепер Добриня впізнав обох — і рабина Ісаака і його дружину Ребекку, що, обіпершись на чоловікову руку, з затаєною надією дивилася на молодика, ніби він міг зараз чимось їм допомогти чи зарадити лихові.— Упізнаю, упізнаю... А де ж Маріам, ваша донька? З очей у Ребекки бризнули сльози.

— Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої донечки, нашої зіроньки! Десь, як і ми, поневіряється, якщо жива, в моаветянському полоні, що гірший за єгипетський. Вей, вей!

Рабин при її словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зачаївся такий жах, такий відчай, що Добриня мимоволі відвів погляд. Що він порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?

— І про боярина Іллю ніякої звістки? — спитав, щоб змінити розмову.

— Ніякої.

Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув їх і виніс за ворота.

Тут тих, кого стражі штовхнули ліворуч,— стариків, дітей, поранених, а також багато вдягнених городян,— роздягали майже догола і в'язали по десять чоловік. Там стояв крик і плач.

Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловіків — до війська. Їм на шиї в'язали дерев'яні колодки і зразу ж виводили з міста.

А праворуч стояли впереміш молоді та середнього віку жінки, дівчата, чоловіки. Чоловікам теж в'язали на шиї рогатки з ліщини чи грабини.

Під час перебування в полоні Добриня не раз бачив таку дільбу полонеників — одних до страти, других — до війська, третіх — у неволю. Але тоді, будучи полонеником, спостерігав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той світ, або у вороже військо, на важкі й небезпечні допоміжні роботи, або в неволю — десь аж за ріку Волгу, в Орду.

Йому стало страшно. Не за себе — за Янку. Вона горнулася до нього і злякано питала:

— Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?

Що він міг їй відповісти? Може, справді краще було б обом загинути?

Підстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добрині камчею в груди, зміряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:

— Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн?

— Ні, я не воїн,— відповів Добриня.

— А хто ж ти? Що вмієш робити?

— Все вмію — з руди крицю вмію витоплювати, кличі та шаблі виготовляти, коней кувати... Що хочеш, те і зроблю!

— Ой-бой! Та ти справжній умілець! А цей малий, що з тобою? Він хто?

— Це мій молодший брат, агай. Він теж умілий майстер. Тільки він не крицю варить і не коней підковує, а штани шиє, сорочки вишиває, кожухи лагодить... Кравець він!

Добриня пішов напролом. Якщо удасться його хитрість, вони врятовані. Добрих майстрів-ремісників монголи рідко позбавляють життя — найчастіше продають або використовують у своїх карханах[100][100].

— Якші, якші,— хитав головою половець.— Ідіть сюди! Сюди!

Він показав рукою праворуч, і два дебелі баатури списами штурхонули їх у гурт чоловіків з кантами на оліях. Добрині теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину — прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним — і Янку...

Потім погнали на вихід з міста.

За Золотими ворітьми стояв розпачливий лемент. Кричали приречені до страти, всі ті, кого не взяли ні до Батиєвого війська, ні до відправки в Золоту орду. Це були діти, старики, поранені, юродиві, а також багаті кияни — купці, бояри, книжники. Напівголих, босих, пов'язаних, як і всі, по десятку, їх зразу ж завертали за ворітьми ліворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотні вбитих, і баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по голові. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убиті, упавши, тримали на прив'язі решту десятка — ніхто нікуди не міг втекти чи навіть кроку вбік ступити. Тепер баатури, не поспішаючи, розправлялися з іншими. Потім розв'язували аркан, трупи скидали в рів і поверталися назад, до Софії, за новими жертвами.

Іноді з десятком розправлявся навіть один баатур. Зв'язані люди нікуди не могли від нього втекти, а якщо й намагалися, то він швидко наздоганяв їх, убивав першого, хто потрапляв під руку, і той, упавши, зупиняв інших.

Добриня намагався затулити собою те страшне видовище від Янки, та дівчина вже все зрозуміла і сама затулила руками обличчя.