Володимир Малик

Поки вони стояли, зупинившись у сутолоці, з воріт виринув ще один десяток зв'язаних напівголих полонеників, його завернули ліворуч і повели понад ровом. Попереду виступав рабин Ісаак. Кирею і лейбика з нього зняли, і його пишна борода яскраво чорніла на білій сорочці. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вірьовкою на шиї, вона з жахом дивилася на рів, начинений трупами, а потім, мов збожеволівши, кинулася вбік, мало не зваливши з ніг чоловіка, заборсалася, забилася, закричала:

— Ой вей-вей! Ісааку, любий мій! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь — скільки люду тут перебито! Це ж і нам таке буде! Ой вей-вей!

Збурений, збунтований нею десяток смертників теж раптом закричав. Всі почали рватися — хто куди! Аби подалі від цього жахливого місця, від залитого кров'ю, наповненого мертвими тілами рову. Та ба! Аркан був міцний, плівся умілими руками — витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усі боки.

Дивлячись на марні потуги знавіснілих від розпачу, приречених на смерть полонеників, баатури про щось перемовилися між собою і зареготали. Потім задній щосили вдарив гострим і довгим, мов цвях, обушком бойової сокири одного з них по голові — і той, упавши на землю, враз зупинив увесь десяток.

Передній теж замахнувся сокирою — і його удар призначався Ісаакові. Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скільки дозволяв аркан, щоб захистити чоловіка,— і тут на її руці золотом сяйнув перстень.

Баатур завмер, заворожений тим блиском, потім рявкнув щосили:

— Зніми!

Жінка не зрозуміла його і відсахнулася. Тоді він схопив її за пальця, разом зі шкірою здер з нього перстень і, не довго роздумуючи, торохнув сокирою по тім'ї.

Ребекка тихо зойкнула, почала присідати і, хилячись набік, простогнала:

— Ох!.. Ісааку!.. Любий мій!.. Маріам... Донечко моя! — і враз замовкла.

Ісаак встиг підтримати її — притиснув її закривавлену голову собі до грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких посірілих вуст зірвався не то болісний розпачливий крик, не то дикий звіриний рев:

— Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша ріднесенька мамеле-е!.. За віщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..

Він кричав на весь Київ, кричав так, що луна віддавалася аж у Хрещатому яру, і тисячі люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся і підняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин упав, не охнувши, поряд з Ребеккою — лицем на холодну засніжену київську землю.

Баатур копнув його ногою — і раптом побачив на руці вбитого ще один перстень. Хижою радістю ошкірнув-ся його широкий рот. Він нагнувся, смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не зміг. Тоді одним махом відсік усі чотири пальці відразу, вибрав той, що з перснем, і, незважаючи на те, що з нього капала кров, хазяїновито вкинув до свого заяложеного хурджуна...

— Боже, який жах! Яке бузувірство! — прошепотіла Янка і з плачем уткнулася Добрині в плече.— Що буде з нами, Добрику!

Тут заляскали по їхніх спинах важкі гарапники — аркан, яким був пов'язаний їхній десяток, натягнувся і змусив усіх ступити крок наперед, перший крок у невідомість.

Куди? В яке майбутнє? Що чигає їх там?

 

Розділ VIII

Шляхи, шляхи...

1

Далека дорога з берегів Дніпра до незнаної ріки Ітиль. Навіть розумом важко осягнути таку безмежну далечінь. Та ще взимку. Та ще в голоді.

Уже місяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранців, важко брьохалася засніженими полями, долинами та байраками, залишаючи після себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих від голоду та хвороб чи забитих при втечі. Як тільки валка віддалялася, до них зліталося на сите поїддя вороння, виходили з довколишніх гаїв та ярів зголоднілі звірі. І довго ще чулося позаду огидне крякання круків та смаковите тявкання лисиць.

Валку супроводили три сотні Жадігера, якому Менгу-хан доручив пильно стерегти бранців, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту, коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.

Страшна дорога неволі пролягла з Києва на схід у ті холодні зимові дні, дорога, усіяна трупами, полита кров'ю та слізьми! Скільки невільників пройшло по ній, скільки щасливих доль та світлих надій, мов падучих зірок, погасло тоді на тому страдницькому шляху — не злічити! Страшна дорога неволі — не перша для нашого народу і не остання, бо у майбутньому судилося йому торувати її не одну — і на південь, і на північ, і на захід, і на схід, і в усі кінці хижого, зловорожого світу... З берегів Дніпра, Бугу, Десни і Черемоша — на чужину, з вишневих садочків — у люту неволю або й відразу в могилу, в сиру землю-матінку!