Записки коменданта

Він розгублено мовчить. Врешті, даю вказівку стати у дві лави, зробивши «живий» коридор для машин. На кількадесят метрів вибудовується міцна двостороння загорожа, яка не допускає міліцію до автомобілів.

Правоохоронці зрозуміли, що програли. Стоять розгублено, похнюплено.

Ми щасливі. Перемогли...

Це перша перемога. Вона додає неймовірної впевненості та гордості за себе. Адже не зламалися, вистояли. Коли проїхали всі машини, підійшов до полковника і заявив:

- Якщо і надалі буде чинитися перепона для руху автомобілів, Ви будете сидіти в тюрмі!.. Я тобі обіцяю, полковнику, - переходжу на ти.

- А мені що, більше всіх треба? - роздратовано кинув той у відповідь.

- Правильно. Думай про те, щоб твої діти жили у кращій державі, і тоді все буде добре.

Сідаю в автомобіль, наздоганяю колону. Хлопці діляться враженнями від пережитого. Небезпека позаду. Усі сповнені радості від здобутої перемоги і впевненості у собі.

Передзвонили з Києва. Про наш інцидент передав у новинах 5-й канал. Знайомі дзвонять і передають вітання, бажають успіхів. Чим ближче до Києва, блокпостів дедалі більше. Нас про них попереджають заздалегідь.

На одному з блокпостів трасу знову перекрили фурою. її водія примусили перегородити дорогу. Не гаючи часу, хлопці дружно посунули фуру на кілька метрів і продовжили шлях. Ніяка сила вже не могла нас стримати. Автоколона щораз збільшувалась і налічувала кілька сотень машин. Захоплююче і грізне видовище: трасою нестримно мчить нескінчений потік автомобілів. Це був своєрідний символ новітньої революції, революції XXI століття. Різні люди з різних середовищ, немов армійська дивізія - дисциплінована та змобілізована. Бо з'єднані єдиним бажанням - перемогти.

Надалі розблокування траси уподібнюється завченій бойовій операції, яка не забирає багато часу і зусиль.

Усі діють злагоджено, рішуче. Особливо запам'яталися хлопці з Волині. Енергійні, з вогнем в очах, готові на все. З такими не страшно йти у бій.

Уже перед Києвом міліціонери таки збагнули, що зупинити силою нас не вдасться. І пустили в хід іншу, підступнішу технологію. По трасі розкидали «їжаки», що пробивали колеса автомобілям. Нас попередили телефоном. Ми сповільнили рух, намагаючись прямувати за фурами, аби вони «визбирували» на колеса «їжаки». На узбіччі від дороги стояли десятки автомобілів зі спущеними колесами. Водії були у розпачі. Деякі авто пробили по два колеса, а була лише одна «запаска». Ми молились Богові, аби нас не спіткала така ж доля. Повинні бути у Києві якомога скоріше, щоб не пропустити найголовнішого. Ми мали бути там ще у день виборів, але разом з тим «перекрити» область. Тепер важливо вчасно прибути до столиці.

У Київ ми в'їхали близько опівночі. Жодна з машин нашої автоколони не пробила коліс. Дочекалися тих, хто відстав, і рушили в центр - до Майдану. Автоколона з Волині залишалась стояти на в'їзд до Києва. На прощання сигналили і вітали хлопців помахами рук. Прощалися ніби з фронтовими побратимами після успішного бою.

Страшенно втомлені, але щасливі їхали безлюдними вулицями нічної столиці. Майбутнє було загадковим і водночас тривожним.

Усі усвідомлювали: основні «бої» ще попереду, позаду лише проба сил. Дорога «Львів - Київ» стала не просто пересуванням з пункту «А» в пункт «Б».

Це був прорив. Прорив у столицю, до Майдану, де вирішувалась доля держави, доля нації.

І ми з честю пройшли перше випробування.

Це додавало сили, вселяло віру у неминучість остаточної перемоги.

ШТУРМУ НЕ БУДЕ