Зелена пастка

Закута в скафандр постать розтинала воду, набираючи швидкість. Вода все більш каламутнішала, здавалося, дно океану застилала хмара, в якій застрявало навіть лезо електропроменя. Жінка рухалася майже наосліп. І незабаром наштовхнулася на хаотичне нагромадження уламків. Навколо безладно височіли безформні брили бетону, їжачилась пошматована, кручена металева арматура. На місці, де ще півгодини тому стояв комплекс підводних споруд, де пульсувало життя, залишилися німі руїни.

Жінка в розпачі сновигала поміж потрощених, розчавлених будівель. У неї жевріла надія — може, хтось із товаришів урятувався, може, десь уцілів якийсь закуток серед страхітливого спустошення… Та живих не було. Пекельний вибух змів усе, не витримав навіть надтвердий моноліт фундаменту, розколовся, розповзся; величезні уламки стали дибки, потрощивши приміщення лабораторій, складів, житлових відсіків.

Каламуть повільно осідала. Прибита горем жінка не помічала над головою величезної металевої конструкції, що, закинута вибухом на скелю, сповзала схилом униз. Ще мить — і кам'яний град посипався на мандрівницю у скафандрі, закрутив її, поволік у чорну безодню.

Скафандр витримав. Аварійні реле, як їм належало, увімкнулися і зробили своє. Непритомну жінку винесло на поверхню океану. Хвилі бавилися нею, як тріскою. Вона очуняла. В обличчя світило пекуче сонце. Прозоро сяяло блакитне небо. Перед очима злітали прозорі бризки. І зовсім близько, майже поряд, плив корабель, швидкохідний багатопалубний велетень.

Жінка зробила зусилля, намагаючись покласти руку на сигнальний блок скафандра. Застогнала від нестерпного болю, що обпік тіло. Ракети так і не злетіли в небо, не розпустилися палахкотливими гронами вогнів. Корабель віддалявся і незабаром зник за білими гребенями хвиль.

Вітер надвечір зміцнів. Заштормило. Скафандр то злітав угору, то провалювався в клекотливий вир. Жінка знесилилася, часом впадала у забуття. Вона мріяла про те, щоб заглибитися під воду, знаючи, що там панують тиша і спокій. Але не було сили впоратися із скафандром — від найменшого поруху туманилася свідомість.

Дві доби штормовий вітер носив її по океану. На третій день знесиленій жінці почулося кигикання чайок. Птахи пролітали низько над водою, ледве не зачіпали крилами скафандр. Вона подумала, що хвилі принесли її до скелястого пустельного острова Арпа-Нау. І побачила раптом широкий, схожий на пліт, бамбуковий човен.

Бронзовотілий юнак довго кружляв човном навколо дивовижної істоти, доки наважився підвеслувати ближче. Вже з човна жінка розгледіла білу смужку прибою, зелені пальми і зрозуміла, що то не острівний берег.

Так вона потрапила в маленьке селище на узбережжі океану. Селище, кілька індіянських хиж, загубилося в нетрях, що підступали до води, в гирлі великої невідомої ріки.

Кілька місяців жінка нерухомо пролежала в хижі, сплетеній з гнучкої лози. Дівчинка років дванадцяти, сестра юнака, котрий натрапив на жінку в океані, та сива стара індіянка напували хвору настоєм трав, натирали тіло духмяним відваром листу. Сили поверталися до хворої поволі, знехотя. Вже як і підвелася, то ще довго не відчувала рук і ніг, вони здавалися їй чужими, неслухняними. Бабуся з дівчинкою виводили жінку на галявину, вчили ходити, як малу дитину. Потім її лікував мовчазний літній індіянин, примушував дихати ядучим димом, що курівся з горщика, в якому тліли якісь пагінці та шматочки кори. А тим часом жінка з кожним днем відчувала полегкість, м'язи набули пружності, тіло наливалося силою.

Вона не раз думала над тим, як подати звістку про себе людям, котрі вважали її загиблою разом з іншими підводними колоністами ЕГБ-1. До селища долинав безугавний шум океану. Десь на його широких просторах пропливали кораблі. Може, з палуби помітили б вогнище, якби його розпалили на березі? Або димом подати сигнал, коли над лісом загуркоче перший-ліпший літак?..

Але як пояснити це жителям селища? Вона не знала їхньої мови, вони не розуміли її. Як тільки жінка починала хвилюватися, індіяни заспокійливо посміхалися, жестами показували, що їй ніщо не загрожує. Одне їй вдалося з'ясувати: ріка зветься Вачуайо, впадає в океан в глухому необжитому місці, ніхто, крім індіян, не знає, куди ведуть та звідки беруть початок численні затоки, як глибоко вклинилися вони в тропічні ліси, що сягали виднокраю.

Незабаром жінка все ж зуміла порозумітися з вождем племені. Він терпляче, довго прислухався до її слів, стежив за її мімікою. І збагнув, що саме непокоїть жінку.

Одного разу їй показали човна, налаштованого в плавання. На дні лежав її скафандр, стояла корзина, повна овочів та сушеної риби. Біля човна порався стрункий довгоногий хлопець, її рятівник.

Наступного ранку усі мешканці селища вийшли на берег проводжати її в дорогу. Вождь племені спокійним строгим голосом мовив щось до людей, які стояли навколо, махнув рукою в бік сонця і кілька разів повторив слово «Хармю». Індіяни схвально загомоніли. Юнак кинув у човен весла. Жінці було прикро від того, що вона нічим не могла віддячити добрим щирим людям, які так піклувалися про неї.