Зелена пастка

Усе почалося з дому фермера Тастевена. Там діялося щось дивне. Декілька дорослих людей, серед них син фермера, здоровань-парубійко, серед ночі раптом зчинили ґвалт: вся сім'я реготала до знеможіння, то плакала, то горлала пісень. На ранок залементували і в оселях сусідів Тастевена. Один поважний пан заповз під ліжко й голосив: «Дивіться, дивіться… Он скаче вогненна куля! Вона усіх нас спопелить! Рятуйте!» Другий, колишній льотчик, на ймення Пуше, вистрибнув з вікна другого поверху з криком: «Я літак! Я чудово літаю!» Він пошкодив ноги. Однак схопився і побіг. На вулиці два полісмени та кілька перехожих намагалися вгамувати його. В Пуше з'явилася нелюдська сила, він завиграшки розкидав усіх. Лише через годину вдалося відвезти його до лікарні.

Того дня десятки людей поводили себе як навіжені. Декотрі дерлися на стіни, трощили меблі, інші несамовито волали, ганялися за автомобілями, вривалися в чужі квартири. Містечко здавалося збіговиськом психічно хворих… Незабаром люди почали вмирати.

Місцеві лікарі з ніг падали, але не могли нічого вдіяти, бо навіть не зуміли поставити діагнозу масового захворювання. Чутка про трагедію в Сент-Еспрі поширилася по країні. Розслідуванням зайнявся професор Олів'є з криміналістичної лабораторії у Марселі. Незабаром у газетах з'явився його висновок: «Аналіз проб дає характерну токсикологічну і біологічну картину отруєння алкалоїдом ріжків». Спеціалісти тут же виступили з додатковими поясненнями. Ріжки — отруйний грибок фіолетового кольору, що іноді утворюється в зерні хліба. В часи середньовіччя траплялися випадки масового отруєння ріжками, гинули цілі села. В народі це явище називали «Антоновим вогнем». Відтоді ріжки майже не проявляли своєї страхітливої агресивності. Вважалося, що з піднесенням культури землеробства смертоносний фіолетовий грибок зник назавжди. Епідемія в Сент-Еспрі спалахнула після того, як люди поїли хліба з місцевої пекарні. Пекар дав свідчення поліції: він змолов зерно, яке, справді, було дуже засмічене.

При тому з'ясувалася цікава деталь. Троє жителів містечка, які також споживали отруєний хліб, не відчули на собі впливу алкалоїду. Очевидно, в окремих осіб виробився якийсь природний, можливо, спадковий імунітет проти алкалоїду ріжків.

Крім статті Бенджаміна Г. Фредеса, я натрапив також на одне повідомлення тогочасної швейцарської преси.

«Відомий вчений хімік Гофман нещодавно зробив заяву про те, що йому вдалося добути чи не найсильнішу з існуючих у природі отруту. Ця диявольська речовина не має запаху, не відчутна на смак, легко розчиняється у воді і нестійка в повітрі.

Як іноді трапляється, відкриттю вченого сприяв випадок, до того ж зовсім не з приємних. Одного разу Гофман після роботи їхав додому на велосипеді. Зненацька весь навколишній світ постав перед ним у кривому дзеркалі. Все змістилося, набуло дивовижних форм. Гофману здавалося, наче він бачить сам себе здаля, а його тіло блискавично виростає до велетенських розмірів, голова сягає ледь не до хмар, а руками він може обійняти вежу міської ратуші. Потім перед очима вченого виникли потворні химери, звірі з копитами та з лев'ячими гривами, риба з пащекою тигра, мурахи з будинок завбільшки. Хімік з пронизливим криком в'їхав велосипедом у вітрину ювелірної крамниці, дуже поранився склом і знепритомнів. Пам'ять і нормальне прийняття навколишнього поновилися лише наступного дня. Все бачене Гофман добре пам'ятав, власних вчинків контролювати не міг. Вже як галюцинації зникли, вчений пригадав, що того незвичайного дня він у своїй лабораторії мав справу з алкалоїдом ріжків. Якась мізерна частка речовини випадково потрапила йому на губи…

Згодом, під час експерименту, хімікові вистачило однієї чотиритисячної грама алкалоїду, щоб убити слона. Крапля отрути Гофмана, розчинена в басейні для плавання, перетворює всю воду на страшну рідину, яка викликає в людини неймовірні абсолютно непередбачені реакції.

Поки що не досліджено, які ж саме нервові центри вражаються алкалоїдом. Та й невідомо, чи справа тут у нервовій системі.

Препарат Гофмана отримав назву ЛСД-25. Важко відгадати його майбутнє. Нове відкриття, як та громовиця, може освіжити озоном, а може завдати немало лиха ударом блискавки».

Нарешті, кілька слів ще про одну публікацію.

Невідомий фоторепортер послідовно зафотографував на плівку дивовижні сцени. Ось група солдатів, сидячи в затінку, тихо й мирно попиває пиво. Далі на ілюстраціях усе змінюється. Солдати збуджено розмахують руками, жбурляють під ноги пляшки. Витріщені очі, роззявлені роти, розлючені обличчя. Злякано задкує офіцер. На нього наступають з кулаками. Зчиняється бійка. Кілька постатей корчаться на землі, солдати лізуть на дерева, один зірвав із себе одяг і ходить сторч головою на руках…