Життя за життям

У Неаполі, який, правду кажучи, її вжахнув, вони винайняли гіда і провели найдовший день у своєму житті, уперто кружляючи руїнами втрачених міст Римської імперії у куряві й під нещадним південним сонцем.

— Господи, — пробелькотала Кейті, коли вони пленталися порожнім Геркуланумом, — краще б їх не відкопували.

Їхня дружба спалахнула на мить і згасла так само швидко, щойно Урсула переїхала до Нансі.

«Я розпростерла крила і навчилася літати», — писала вона Памелі, полишивши Мюнхен, де жила у таких собі Бреннерів. «Я досвідчена громадянка світу» — а насправді була зеленим пташам. Якщо цей рік її чогось і навчив, так це того, що викладати вона не хоче — намучилася з приватними уроками.

Натомість вирішила податися на державну службу і прослухала інтенсивний курс стенографії та машинопису у Гай-Вікомбі, очолюваний таким собі містером Карвером, якого пізніше арештували за ексгібіціонізм.

(— Ковбаску свою показував? — спитав Моріс, з огидою вищирившись.

Г’ю на нього накричав, сказав, щоб той забирався з кімнати і щоб більше в домі таких слів не чули.

— Та він же геть інфантильний, — сказав він, коли Моріс грюкнув дверима до саду. — Він точно готовий до шлюбу?

Моріс заїхав додому, щоб сповістити про свої заручини з дівчиною на ім’я Едвіна, найстаршою донькою єпископа.

— Господи, — сказала Сильвія, — нам що, доведеться ставати перед ним на коліна?

— Не мели дурниць, — сказав Моріс.

— Не смій так розмовляти із матір’ю, — сказав Г’ю.

З якого боку не поглянь, візит не вдався).

А містер Карвер, як на те, був непоганий чолов’яга. Він був великим шанувальником есперанто, що свого часу видавалося Урсулі абсурдною ексцентричністю, проте зараз вона думала, що непогано б мати універсальну мову, як свого часу латину. Звісно, сказала міс Вулф, спільна мова — прекрасна ідея, тільки цілковито утопійна. На жаль, це з усіма добрими ідеями так, — сумно додала вона.

Урсула рушила у європейське турне цнотливою, а повернулася вже ні. За це треба подякувати Італії.

(— Як не в Італії коханця завести, то де ж? — спитала Міллі).

Джанні писав дисертацію з філології в університеті Болоньї і був дуже суворий і серйозний, Урсула не такими уявляла італійців. (У сентиментальних романах Бріджит усі італійці були підступні зухи). Джанні взявся до справи старанно й урочисто, внаслідок чого ця ініціація виявилася менш ніякова, ніж Урсула боялася.

— А ти в нас смілива, — сказала Кейті.

Вона нагадувала Урсулі Памелу. Звісно, не в усьому — скажімо, американка безжурно заперечувала теорію Дарвіна. Кейті була баптисткою і берегла цноту до шлюбу, але через кілька місяців після повернення до Чикаго втонула. Її мати написала Урсулі: мабуть, перебрала всі адреси в доньчиному записнику і сповістила всім. Завдання, звісно, жахливе. Коли помер Г’ю, вони просто розмістили повідомлення у «Таймз». А бідолашка Кейті дарма берегла цноту. «Безпечне й тихе місце — гріб, та в нім кохатись не змогли б»[15].

— Агов, міс Тодд!

— Перепрошую, містере Емслі. Тут як у склепі, повно померлих.

— Так, і я хотів би звідси вибратися, перш ніж долучуся до їхньої когорти.

Коли Урсула стала обережно просуватися вперед, то наступила коліном на щось м’яке й сахнулася так, що вдарилася головою об зламану балку. На них посипалася пилюка.

— Ви в порядку? — спитав містер Емслі.

— Так.

— Чому ми затрималися?

— Зачекайте.

Вона вже колись наступала на тіло і впізнала м’яку м’ясисту консистенцію. Треба подивитися, хоча, бачить Бог, і не хочеться. Вона посвітила ліхтарем на присипаний пилюкою жмут тканини, стьожок, мережива і вовни, почасти втоптаний у землю. Може, хтось просто перевернув кошик із шитвом. Хоча насправді, звісно, це не так. Вона відтягнула один шар вовни, потім другий, ніби розгортала погано запакований подарунок чи велику капустину. Врешті під утрамбованою масою прозирнула маленька ручка, як зірочка. Мабуть, Еміль. Ще подумала: воно й на краще, що його мати загинула і вже про це не дізнається.

— Обережно, містере Емслі, — кинула вона через плече. — Тут немовля, спробуйте не наступити.

*

— Ви в порядку? — спитала міс Вулф, коли вони нарешті повилазили з нори, як кроти.

Вогонь по той бік вулиці майже вдалося загасити, і вулиця потемніла від ночі, від сажі, від бруду.

— Скільки? — спитала міс Вулф.

— Чимало, — сказала Урсула.

— Дістати легко?

— Важко сказати, — вона простягнула посвідку особи Рене. — І там немовля, боюся, цілковитий бардак.

— Там є чай, — сказала міс Вулф, — ходіть візьміть.

*

Пробираючись із містером Емслі до пересувної кухоньки, вона з подивом зауважила пса, який скулився при порозі далі по вулиці.

— Я вас наздожену, — сказала вона містерові Емслі. — Візьміть і мені чаю, дві ложечки цукру.