Життя за життям

— А натомість був тільки добрий секс, бідашечка.

— Ти права, не можна вимагати від людей забагато. Господи, я, мабуть, перед ним носа дерла. Донна цитувала. Як ти думаєш, я сноб?

— Жахливий. А ще від тебе тхне, — радісно сповістила Міллі. — І цигарками, і сексом, і бомбами, і бозна-чим. Набрати тобі ванну?

— Так, спасибі величезне.

— І раз ми вже заговорили про ванну, то й шавку викупай. Він смердить, що хоч святих винось. Але симпатичний, — сказала вона, імітуючи американський акцент (доволі погано).

Урсула зітхнула й потягнулася:

— Ти не повіриш, у мене вже бомби в печінках сидять.

— Але війна найближчим часом нікуди не подінеться.

Травень 1941 року

І Міллі була права. Війна тяглася і тяглася. Почалася жахливо холодна зима, а потім той страшний рейд на Сіті під кінець року. Ральф допоміг порятувати собор Святого Павла від пожежі. Урсулі згадалися всі прегарні церкви Рена — збудовані завдяки попередній Великій пожежі й загиблі у цій.

А решту часу вони робили те, що й усі. Ходили в кіно, ходили на танці, в обідню перерву слухали концерти в Національній галереї. Їли, пили, кохалися. Не «трахалися», це геть не в Ральфовому дусі. «Дуже в дусі Лоуренса», — холодно кинула вона Фредові Сміту — він, мабуть, поняття не мав, про що вона. Це грубе слово геть вивело її з рівноваги. Під бомбами від рятувальників чого тільки не наслухаєшся, але до неї самої таких слів не застосовували. Вона спробувала повторити це слово перед дзеркалом у ванній, але їй стало соромно.

*

— Господи, де ти це знайшла? — спитав він.

Урсула ніколи не бачила його таким приголомшеним. Крайтон зважив золотий портсигар на долоні.

— Я думав, ніколи більше його не побачу.

— Ти правда хочеш знати?

— Так, звісно. А чого така загадка?

— Тобі ім’я Рене Міллер ні про що не каже?

Він задумано насупився, але потряс головою.

— Боюся, що ні. А має?

— Ти, найімовірніше, заплатив їй за секс. Чи пригостив її вечерею. Чи ви просто порозважалися.

— А, ти он про яку Рене Міллер, — розсміявся він. Помовчавши, додав: — Ні, як по правді, це ім’я нічого мені не каже. Та й, якщо пам’ять мені не зраджує, я ніколи не платив за секс.

— Ти ж був на флоті, — нагадала вона.

— Що ж, значить, сто років як не платив. Але спасибі, ти ж знаєш, як багато для мене значить цей портсигар. Батько…

— Подарував його тобі після Ютландії. Пам’ятаю.

— Тобі зі мною нудно?

— Ні. Підемо кудись? У твою криївку? Потрахаємося?

Він розсміявся.

— Якщо хочеш.

Крайтон сказав, що останнім часом «правила пристойності» його обходять значно менше. «Правила пристойності», схоже, включали Мойру і доньок, тож вони незабаром поновили свою інтрижку, цього разу значно менш потайну. Він так сильно відрізнявся від Ральфа, що їй це навіть не здавалося зрадою.

(— Дуже переконливий аргумент, — сказала Міллі).

Із Ральфом майже не бачилася — здається, вони охололи одне до одного.

*

Тедді прочитав напис на кенотафі.

— Героїчно загиблим. Як думаєш, вони справді загинули героїчно?

— Ну, вони точно загинули, — сказала Урсула, — а про героїзм — це, мабуть, щоб живим було спокійніше.

— Їм, мабуть, байдуже. Я думаю, що якщо ти помер, то це вже все. Не думаю, що по той бік щось є, а ти?

— До війни, може, і думала, а тоді надивилася на мертвих. Вони виглядають як викинуте сміття. — (їй згадалося, як Г’ю сказав: «Мене можете просто винести на сміття»). — Не схоже на те, що їхні душі кудись відлетіли.

— Я, мабуть, загину за Англію, — сказав Тедді. — Та й ти, не виключено, теж. Воно того варте?

— Мабуть, так. Тато казав, що краще б ми були живими боягузами, ніж мертвими героями. Але він, мабуть, несерйозно — уникати відповідальності не в його дусі. Що там написано на меморіалі в нашому селі? «За ваше завтра віддали своє сьогодні». Саме це ви і робите, жертвуєте та й жертвуєте, є в цьому щось неправильне.

Урсула раптом подумала, що хотіла би померти не за Англію, а за Лисячий закут. За луки, за гайок, за струмок, що тече через ліс із дзвониками. Врешті, це ж також Англія, правда? Благословенна земля.

— Я патріотка, — сказала вона. — Мене це саму здивувало, не знаю чому. Що там написано на пам’ятнику Едіт Кавелл, ну, перед церквою святого Мартина?

— «Не досить бути патріотом», — підказав Тедді.

— І ти так думаєш? Як про мене, більше ніж досить.

Урсула розсміялася й, узявшись під руки, вони рушили уздовж Вайтголлу. Його сильно ушкодили вибухи. Вона вказала Тедді на бомбосховище Кабінету.

— А я знаю одну дівчину, яка там працює. Вона й ночує у шафі. А мені не подобаються всі ці бункери, підвали й пивниці.

— Я за тебе дуже хвилююся, — сказав Тедді.

— А я — за тебе. І що це нам, помогло?

Тепер вона говорить, як міс Вулф.

Тедді («лейтенант авіації Тодд») щойно відбув курс у навчальній частині бойової підготовки у Лінкольнширі, де літав на «вітлі», а десь за тиждень мав прибути для додаткової підготовки у Йоркшир, де навчиться літати на нових «галіфаксах» і почне перше бойове чергування.

Перше бойове чергування переживала тільки половина екіпажів бомбардувальників, так їй сказала дівчина з Міністерства авіації.