Життя за життям

Життя не знав такого світ!Тут яблука спадають з віт;І парость виногрон густаВином стікає на вуста[16].

— Що це ти таке читаєш? — підозріливо уточнила Сильвія.

— Марвелла.

Сильвія забрала у неї книжку і придивилася до рядків.

— Соковито пише.

— Соковито — це критика? — розсміялася Урсула й надкусила яблуко.

— Не треба мудрагелити, — зітхнула Сильвія, — ти ж дівчинка. Що вчитимеш після канікул? Латину? Греку? Та ще й англійську літературу? Нащо це тобі?

— Ти питаєш, нащо мені англійська література?

— Я питаю, нащо її вивчати, коли її можна просто читати.

Сильвія знову зітхнула. Доньки були геть не схожі на неї. На якусь мить вона ніби перенеслася у минуле, під ясне лондонське небо, де пахло весняними квітами і нещодавнім дощем. Заспокійливо видзвонювала збруя Тіффіна.

— Може, вчитиму сучасні мови. Ще не вирішила, ще не розробила план.

— Який ще план?

*

Вони замовкли. У тиші до них вийшла безтурботна лисиця. Моріс уже сто років намагався її застрелити. Чи то він стріляє не так добре, як любить розказувати, чи то лисиця розумніша, ніж він. Урсула з Сильвією схилялися до другого.

— Така гарна, — сказала Сильвія. — Таке пишне хутро.

Лисиця сіла, як пес, що чекає на вечерю, і втупилася в неї незмигним поглядом.

— У мене нічого нема, — сказала Сильвія й показала їй порожні відкриті долоні.

Урсула кинула їй огризок яблука — знизу, обережно, щоб не налякати. Лисиця метнулася за ним, незграбно підхопила і втекла.

— Вона все їсть, — сказала Сильвія, — точно як Джиммі.

З’явився Моріс, заставши їх зненацька. Через плече він перекинув свою нову рушницю від «Пурді».

— Це що, та клята лисиця?

— Не висловлюйся, — покартала Сильвія.

Після випускного він осів удома, чекаючи, коли почне стажування як правник. Він увесь час нудьгував і дратувався. Міг би влаштуватися на ферму при маєтку, — запропонувала Сильвія, — там завжди потрібні сезонні робітники.

— Що, працювати як селянин, у полі? — спитав Моріс. — Це тому ви дали мені дорогу освіту?

(— А й справді, нащо ми дали йому дорогу освіту? — перепитав Г’ю).

— Тоді навчи мене стріляти, — Урсула встала й обтрусила спідницю. — Ходімо. Я візьму татів дробовик.

Моріс стенув плечима.

— Ну давай, тільки дівчата не вміють стріляти, це всі знають.

— Від дівчат узагалі жодної користі, — погодилася Урсула. — Вони ні на що не здатні.

— Іронізуєш?

— Хто, я?

*

— Для новачка дуже непогано, — неохоче визнав Моріс.

Вони розставили пляшки-мішені на мурі неподалік від гаю. Урсула влучала значно частіше, ніж Моріс.

— Ти точно ніколи раніше не стріляла?

— Що я можу сказати? Просто добра учениця.

Моріс раптом рвучко відвернувся від муру і прицілився у щось на узліссі. Не встигла Урсула розгледіти мішень, як та полягла.

— Нарешті підстрелив цього паразита, — тріумфально заявив брат.

Урсула кинулася бігти, але вже на відстані побачила іржаве хутро. Сяйнув білий кінчик хвоста, але Сильвіїної лисиці вже не було.

Сильвія гортала журнал на терасі.

— Моріс застрелив твою лисицю.

Сильвія опустила голову на спинку плетеного шезлонга і заплющила очі.

— Це давно мало статися.

Коли вона розплющила очі, у них бриніли сльози. Урсула ніколи не бачила, щоб мати плакала.

— Викреслю його із заповіту, — сказала Сильвія, і думка про холоднокровну помсту вмить висушила сльози.

Памела вийшла на терасу й запитально підняла брову.

— Моріс лисицю застрелив, — пояснила Урсула.

— Сподіваюся, ти підстрелила його, — абсолютно серйозно сказала Памела.

— Піду зустріну тата з потяга, — сказала Урсула, коли Памела вернулася в дім.

*

Насправді вона й на думці не мала зустрічати Г’ю. Після дня народження вона почала потай зустрічатися з Бенджаміном Коулом. Тепер вона звала його Беном. Зустрічалися вони у луці, у лісі, на алеї. Аби тільки просто неба.

— Тобі пощастило, що погода сприяє інтрижкам, — сказала Міллі, роблячи гримаси й ворушачи бровами.

Так Урсула і з’ясувала, що майстерно бреше. (Тільки ж вона завжди це знала, правда?). «Тобі не треба нічого купити?» чи «Піду назбираю малини на алеї». А що було б, якби всі дізналися?

— По-перше, твоя мати мене придушила б, — сказав Бен.

(Вона уявила, як Сильвія тягне:

— Що, з євреєм?).

— Та й мої батьки теж, — сказав він. — Ми ще надто юні.

— Як Ромео і Джульєтта, — сказала Урсула. — Закохані, яким не судилося бути разом, і так далі.

— Тільки ми не помиратимемо за любов, — сказав Бен.

— А за що ж тоді помирати?

— І то правда.

Ставало «гаряче», руки блукали, лунали стогони (стогнав він). Він сказав, що «вже не може стримуватися», а вона навіть не знала, власне, від чого. Любов — це коли не треба стримуватися, правда? Вона думала, що вони поберуться. Цікаво, їй доведеться прийняти юдаїзм? Стати «жидівкою»?

*

Вони пішли у луку, лягли й обнялися. Було дуже романтично, тільки лоскотно від тимофіївки, а від королиці крутило в носі. А ще Бен навалювався на неї так, що їй здавалося, ніби вона лежить у землі, у труні. Він конвульсивно засіпався, ніби ось-ось помре, тож вона погладила його по голові як немічного і турботливо спитала:

— Усе гаразд?