Життя за життям

— Тільки не починай, — Сильвія проштовхалася повз нього. — Піду полежу нагорі.

*

— Здається, уночі буде гроза, — сказав Г’ю.

Так і вийшло. Урсула завжди спала неспокійно, тож прокинулася. Вона злізла з ліжка і стала на стілець біля вікна горища, щоб визирнути назовні.

Грім гримів, як далекі гармати. Багряне, загрозливо набрякле небо раптом розірвала блискавка, на мить вихопивши з пітьми, як спалах камери, лисицю, що кралася за якоюсь дрібною здобиччю.

Урсула забула порахувати секунди, і вибух грому просто над головою заскочив її зненацька.

Так звучить війна, — подумала вона.

*

Урсула одразу перейшла до діла. Бріджит саме нарізала цибулю, тож у неї і так сльози стояли в очах.

Стоячи біля неї, Урсула сказала:

— Я була в селі.

— Он воно що, — сказала Бріджит, не налаштована на балачки.

— Цукерки купувала, в цукерні.

— Он воно як, цукерки в цукерні купувала, хто б міг подумати.

У тій крамниці насправді продавали не лише цукерки, ось тільки все інше геть не цікавило дітей із Лисячого закута.

— Зустріла Кларенса.

— Кларенса? — Бріджит перестала кришити цибулю, зачувши про свого коханого.

— Він теж цукерки купував, м’ятні льодяники, — додала для достовірності. — Ти ж знаєш Моллі Лестер?

— Знаю, — обережно проказала Бріджит. — Вона там працює.

— Кларенс її поцілував.

Бріджит підвелася, не випускаючи з рук ніж.

— Чого це Кларенсові цілувати Моллі Лестер?

— Так Моллі Лестер і сказала! Вона сказала: «Чого це ти, Кларенсе Доддс, цілуєш мене, коли всі знають, що ти заручений із покоївкою з Лисячого закута?».

Бріджит читала мелодрами й сентиментальні романи. Вона чекала на неминучу розв’язку. Й Урсула не підвела.

— А Кларенс і каже: «А, ти про Бріджит? Вона мені ніхто. Простушка, та й усе. Я воджу її за ніс».

Урсула була залюблена у книги і теж перечитала всі романчики Бріджит, тож добре знала мову любові.

Ніж упав на підлогу під крик, як у банші. Рікою потекли ірландські прокльони.

— От мудак, — сказала Бріджит.

— Проклятущий покидьок, — погодилася Урсула.

Бріджит повернула Сильвії свою обручку, маленького перстеника («просто біжутерія»). Кларенса, який обстоював свою невинність, ніхто не слухав.

*

— З’їздь-но в Лондон з місіс Ґловер, — сказала Сильвія до Бріджит. — Подивися, як відзначатимуть День перемоги. Потяги їздитимуть допізна.

Але місіс Ґловер сказала, що доки гуляє іспанка, вона до столиці ні ногою. А Бріджит заявила: від щирого серця сподівається, що Кларенс туди поїде, краще б із Моллі Лестер, заразиться іспанкою і помре.

*

Моллі Лестер, яка із Кларенсом ані словом не перекинулася, як не рахувати невинного «Доброго ранку, сер, що вам можу запропонувати?», сходила на скромне святкування в селі, а от Кларенс і справді поїхав до Лондона з друзями — і справді помер.

— Але нікого бодай не довелося скинути зі сходів, — сказала Урсула.

— Ти про що? — спитала Сильвія.

— Не знаю, — сказала Урсула, бо й справді не знала.

Інколи вона сама себе лякала. Їй весь час снилося, як вона падає і летить. Коли вона визирала з вікна спальні, стоячи на стільчику, інколи їй хотілося вилізти і кинутися вниз. Вона була певна, що не впаде на землю, не трісне, як перестигле яблуко, що її хтось підхопить. (Тільки хто чи що?).

Проте цієї теорії вона так і не перевірила, на відміну від бідолашної Памелиної паняночки з криноліном, яку злий від нудьги Моріс пожбурив за вікно одного зимового вечора.

Зачувши його наближення — з коридора долинув індійський бойовий клич — Урсула поспіхом сховала свою улюбленицю, королеву Соланж, лялечку для в’язання, під подушку, де біженка безпечно перебула наліт.

Панянці в криноліні пощастило менше — вона вилетіла за вікно і розбилася на друзки об черепицю.

— Я просто хотів подивитися, що буде, — нив Моріс Сильвії.

— Тепер знаєш, — сказала вона.

Памелина істерика її стомила:

— У нас війна, зламана іграшка — це не найбільша трагедія.

А для Памели — найбільша.

Якби Урсула не сховала від Моріса свою дерев’яну лялечку, то панянка в криноліні заціліла б.

Боцман, який незабаром помер від чумки, вночі прокрався у їхню кімнату і співчутливо поклав на Памелу важку лапу, а тоді заснув, як м’яка іграшка, між їхніми ліжками.

Наступного дня Сильвія, яка картала себе за безсердечність до власних дітей, принесла з ферми чергове кошеня. Кошенят на фермі ніколи не бракувало, це була така місцева валюта, кошенятами відшкодовували образи й винагороджували досягнення — дарували за втрачену ляльку, за зданий екзамен.

Боцман, як міг, беріг кошеня, але не минуло й тижня, як Моріс на нього наступив, граючись у солдатиків із хлопцями Коулів. Сильвія поквапцем підхопила маленьке тільце і віддала Бріджит, щоб та віднесла його подалі, й агонія пройшла за кадром.

— Це нещасний випадок! — верещав Моріс. — Звідки мені знати, що це дурне кошеня вертітиметься під ногами?

Сильвія дала йому ляпаса, він розплакався. То і справді був нещасний випадок, Урсула пожаліла брата і спробувала заспокоїти, але він тільки розізлився, а Памела, звісно, не стрималася і спробувала зняти Морісові скальп. Коули повтікали — у них удома завжди панував погідний спокій.

Інколи минуле змінити легше, ніж майбутнє.

*