Життя за життям

— Їй, мабуть, розбили серце, — пошепки виправдовувала сусідку Рут Несбіт, притиснувши власну пташину лапку до грудей, мовби її слабке серце також могло вистрибнути та прикипіти до когось непідходящого. Обидві міс Несбіт мали вкрай сентиментальні уявлення про кохання, бо не спізнали його випробувань. Натомість міс Гартнелл виглядала так, ніби радше сама кого хочеш розіб’є.

— У мене теж є платівки, — сказала місіс Еппл’ярд із наполегливістю змовниці. — А ось грамофона, на жаль, нема.

У це «на жаль» вона, здавалося, вклала все горе сплюндрованого континенту. Не могли ці слова витримати такої ваги.

— Будь ласка, заходьте їх послухати до мене, — сказала Урсула в надії, що пригнічена місіс Еппл’ярд не скористається із запрошення. Цікаво, яка в тої музика. Навряд чи щось сильно радісне.

— Брамс, — відповіла на незадане питання місіс Еппл’ярд. — І Малер.

Дитя завовтузилося, ніби перспектива Малера його тривожила. Щоразу, як Урсула зустрічала місіс Еппл’ярд на сходах, дитя спало. Їй часом починало здаватися, що дітей насправді двоє: те, яке у квартирі, ніколи не перестає плакати, а те, яке назовні, ніколи не прокидається.

— Не потримаєте Еміля, доки я знайду ключі? — спитала місіс Еппл’ярд і вручила їй тяжке дитя, не дочекавшись відповіді.

— Еміль, — прошепотіла Урсула.

Вона ніколи не задумувалася про те, що в дитини є ім’я. Еміля завжди кутали, як для експедиції в Арктику, у пелюшки, гумові штанці, комбінезончик і багато шарів в’язаних і оздоблених стьожками одежинок. Урсула знала, як поводитися з дітьми — вони з Памелою няньчили Тедді та Джиммі з таким же завзяттям, як цуценят, кошенят і зайченят, та й Памелиних хлопчаків вона завжди балувала — але дитина місіс Еппл’ярд тепла не викликала. Діти Тоддів солодко пахли молоком, тальком і свіжим повітрям, де сохнув їхній одяг, а Еміль був із душком.

Місіс Еппл’ярд копирсалася у великій обшарпаній сумці, яка виглядала так, мовби також перетнула цілу Європу, тікаючи із якихось далеких земель (про які Урсула, звісно, нічогісінько не знала). А тоді зітхнула: нарешті знайшла ключі на дні. Мовби відчувши близькість рідного порогу, немовля завовтузилося в Урсули на руках — може, готувалося до перетворення. Воно розплющило очі й доволі сердито поглянуло на світ.

— Дякую, міс Тодд, — сказала місіс Еппл’ярд і взяла свою дитину. — Дуже рада була з вами поговорити.

— Урсула. Називайте мене Урсулою.

Місіс Еппл’ярд завагалася, а тоді майже сором’язливо сказала:

— Ерика. Е-р-и-к-а.

Вони жили по сусідству вже рік, але це була найвідвертіша їхня розмова.

Щойно двері зачинилися, дитя звично заревіло. «Вона що його, голками штрикає? — писала Памела, яка народжувала спокійних дітей. — Вони перетворюються на диких звірів, коли їм виповнюється два роки». Перед самісіньким Різдвом вона народила чергового хлопчика — Джеральда. «Наступного разу пощастить», — сказала Урсула, коли вони побачилися. Вона поїхала потягом на північ, щоб познайомитися з найновішим членом родини, подорож була довга і тяжка, більшість часу вона провела в купе кондуктора, потяг був забитий солдатами, які їхали на бази. На неї градом сипалися солоні натяки, що спершу було смішно, а потім нудно.

— Де вже тим лицарям без страху і догани, — сказала вона Памелі, коли нарешті доїхала.

Останню частину дороги вона здолала у запряженому віслюком возику, мовби зіслизнула в інше століття чи навіть іншу країну.

Бідашка Пеммі нудьгувала на бутафорській війні в товаристві виводка малих хлопчаків, «як наставниця у школі для хлопчиків». Не кажучи вже про Дженет, яка виявилася «лінькуватою» (а ще нила і хропіла). «Від доньки вікарія чекаєш більшого, — писала Памела, — бозна-чому». Навесні вона вернулася до Фінчлі, проте коли почалися нальоти, з виводком перебралася до Лисячого закута, «доки все не закінчиться», попри раніші заперечення проти життя із Сильвією. Приписаний до лікарні св. Томаса Гарольд трудився на передовій. Кілька тижнів тому гуртожиток медсестер розбомбили, п’ятеро загинуло. «Щоночі пекло», — доповідав Гарольд. Ральф із вирв від бомби доповідав те саме.

Ральф! Ральф, звісно. Урсулі геть вилетіло з голови, а він-бо теж був на Арґайл-роуд. Чи був він там, коли вибухнула бомба? Урсула спробувала обернутися й роздивитися навколо, ніби могла розгледіти його у руїнах. Нікого не було, вона лишилася сама. Сама, загнана у клітку з потрощених дерев’яних балок і потрісканих сволоків, пил осідав навколо, забивав рот, ніздрі, очі. Ні, Ральф пішов ще до того, як завили сирени.

Урсула вже не спала з чоловіком із Адміралтейства. Оголошення війни пробудило у її коханцеві несподіваний спалах вини. Треба припиняти їхній роман, — сказав Крайтон. Спокуси плоті мають відійти на другий план, коли гримлять гармати, ніби вона Клеопатра, яка має ось-ось погубити закоханого Антонія. Тепер йому й без того, щоб «утримувати коханку», вистачало розваг і ризиків.

— То я коханка? — уточнила Урсула.

Вона не могла уявити себе з багряною буквою, ця категорія, здавалося їй, відведена для жінок зухваліших.

Рівновагу було порушено. Крайтон завагався. І, як виявилося, похилився.