Життя за життям

Скупившись, Сильвія й Урсула випили чаю в ресторані при «Джон Льюїс», де їх обслуговувала похмура, але ділова офіціантка.

— Я незмінно тішуся, — прошепотіла Сильвія, — що я — це я, і мені не доведеться жити іншим життям.

— Ти прекрасно справляєшся з тим, щоб бути собою, — сказала Урсула, свідома того, що це не конче звучить як комплімент.

— Що ж, роки практики.

Чай був дуже добрий, такого в універмагах більше не дають. Та й «Джон Льюїс» розбомбили, лишився чорний беззубий череп будівлі. («Це жахливо», — писала Сильвія, яку цей факт, здається, розчулив більше, ніж страшні рейди на Іст-Енд). Не минуло й кількох днів, як магазин знову запрацював — усі просторікували про «англійський дух», але, якщо чесно, то що їм ще залишалося?

Сильвія того дня була в доброму гуморі — їх зближувала тема завіс та ідіотизму осіб, які вважали, що Чемберленів ідіотський папірець щось міняє.

*

Було так тихо, що Урсула подумала, чи заціліли її барабанні перетинки. Як вона сюди взагалі потрапила? Їй згадалося, як вона визирнула з вікна на Арґайл-роуд — із того самого вікна, яке зараз було ген далеко — і побачила серпик місяця. А перед тим вона сиділа на канапі, щось шила, підшивала комірець блузи, а радіо було налаштоване на німецьку радіостанцію на короткій хвилі. Вечорами вона ходила на курси німецької («ворога треба знати»), проте в передачі не розбирала нічого, крім принагідних загрозливих іменників (Luftangriffe, Verluste).

Стомлена своїм браком знань, вона вимкнула радіо й поставила платівку Ма Рейні. Перед від’їздом до Америки Іззі лишила Урсулі свою колекцію платівок — поважний архів американських блюзових співачок.

— Я таке більше не слухаю, — сказала Іззі. — Це вже passe. Майбутнє за чимось трохи більш soigne.

Іззі закрила свій дім у Голланд-парку, понакривала меблі чохлами від пилу. Вона вийшла заміж за славетного сценариста, і вони рушили на літо до Каліфорнії.

(— Обидва боягузи, — прорекла Сильвія.

— Не знаю, не знаю, — заперечив Г’ю. — Якби я міг пересидіти війну в Голлівуді, то так би і зробив).

— Цікавеньку музику ви слухаєте, — сказала місіс Еппл’ярд Урсулі якогось дня, коли вони перестрілися на сходах. Стіна між їхніми квартирами була тонка як папір.

— Перепрошую, я не хотіла вас потурбувати, — сказала Урсула, хоча могла б додати, що вона день і ніч вислуховує, як волає дитинча місіс Еппл’ярд, і це її дуже непокоїть. Немовляті було чотири місяці, велике як на свій вік, товсте і червонощоке, ніби виссало життя з матері.

Місіс Еппл’ярд — на руках у неї мертвим вантажем спала дитина, схиливши голову матері на плече — тільки відмахнулася:

— Не переймайтеся, мені це не шкодить.

Вона була печальна східноєвропейка, мабуть, якась біженка, хоча англійська в неї точна. Містер Еппл’ярд уже кілька місяців як зник — може, пішов на війну, але Урсула не стала питати: шлюб був явно (і чутно) нещасливий. Місіс Еппл’ярд була вагітна, коли її чоловік пішов, і наскільки Урсула знала (чи чула), він не вертався познайомитися зі своїм писклям.

Місіс Еплл’ярд колись, мабуть, була красуня, але зараз із кожним днем марнішала і сумнішала, аж доки Урсулі не почало здаватися, що тільки тягар немовляти та його потреб приковує її до буденного життя.

У їхній спільній лазничці на другому поверсі завжди стояв емальований таз, де відмокали смердючі пелюшки, які місіс Еппл’ярд потім кип’ятила у каструлі на пічці на дві конфорки. На сусідній конфорці зазвичай стояла каструля капусти — можливо, саме внаслідок цих постійних операцій від неї завжди пахло старими овочами й вогким пранням. Урсула впізнала цей запах: так пахли злидні.

Двійко міс Несбіт, що звили гніздо на горішньому поверсі, квохтали над місіс Еппл’ярд і немовлям, як то заведено у старих панночок. Отже, дві Несбіт — Лавінія й Рут, худі самотні жінки — мешкали на горищі. («Під стріхою, як ластівки», — щебетали вони). Вони були схожі, як близнючки, й Урсулі завжди вартувало великих зусиль згадати, хто із них хто.

Вони вже давно вийшли на пенсію (а до того працювали телефоністками у «Герродс») і жили ощадно, балуючи себе тільки поважною колекцією біжутерії, яку здебільшого скуповували в обідню перерву у «Вулвортс» у свої «робочі роки». Їхня квартира пахла не так, як у місіс Еппл’ярд — лавандовою водою і мастикою, запах старих панн. Інколи Урсула ходила за покупками для Несбіт і місіс Еппл’ярд. Місіс Еппл’ярд завжди зустрічала її на порозі з точно відрахованою сумою (вона знала, що скільки коштує) і ґречним «дякую», а ось Несбіт вічно намагалися заманити Урсулу до себе на слабенький чай і черстві тістечка.

Під ними, на третьому поверсі, жив такий собі містер Бентлі (ні риба ні м’ясо, на цьому всі зійшлися), що його квартира і справді пахла пікшею, яку він варив у молоці на вечерю. У сусідній від нього кімнаті жила міс Гартнелл, яка завжди дерла носа (а квартира її не пахла взагалі нічим) — економка в готелі «Гайд-парк», натура сувора, мовби ніщо на світі не дотягувало до її стандартів. Урсулу от вона точно визнала недосконалою.