Живий звук

Як і домовлялися, Зенек підібрав мене в центрі міста, біля пам'ятника Володимиру Івасюку.

– Погнали? Чи пообідаємо? – Тут мій колега непогану ресторацію тримає. Буковинська кухня, те, се, коньячок…

– У тебе трохи часу ще є? – поцікавився я. – Бо як нема, тоді їдь, мені ще трохи треба затриматися.

– Трохи – це скільки?

– Не знаю… Година, може – півтори. Коротше – до двох, не більше.

– Стільки я ще маю, – кивнув Зенек. – Тоді давай так: кажи, куди тебе завезти, а поки ти по своїх справах, я таки катну до колеги, обід замовлю. Ти ж наш гість чи як?

– Давай так, – приречено погодився я і назвав адресу – пані Валентина не розуміла, для чого мені до Чепеликів, та зрештою адресу підказала.

Кіцмань маленька – усі всіх знають. Тим більше батьків Анжели Сонцевої, ще однієї гордості краю.

Жили Чепелики відразу за міським парком, більше схожим на дикий ліс, у невеличкому приватному будинку – точно такому, як описувала в своїх інтерв'ю сама співачка. Правда, тепер тут потроху будувалися – виростав другий поверх, зводилася невисока, як прийнято на Заході України, огорожа з білої цегли. Видно, донька не залишає батьків без фінансової підтримки.

А швидше за все – відома донька повинна мати на малій батьківщині будинок, котрий відповідає її теперішньому статусу та вимогам. І в марнославстві є свої переваги.

Мені сьогодні щастило на зустрічі – Галина мама була вдома, і я тут же відзначив: донька вдалася в свою матір. Тільки в пані Ружі – так назвалася жінка, при тому пояснивши, що Ружа те ж саме, що Роза, – врода не виглядала такою глянцевою, столичною, я сказав би навіть – урбаністичною, якою причаровувала до себе чоловіків її донька. Це була врода дівчини-горянки, яка колись, за діда-прадіда, бігала босими п'ятами по полонині, всотувала в себе волю чистих гірських вітрів, а потім, приборкана одруженням, народжувала дітей і наводила красу лише на великі церковні свята, дістаючи з великої бабиної скрині намиста зі свого посагу. Потім ця врода перестала буяти в горах, перебралася в міста й містечка і визрівала тут, показуючи себе в усій красі лише на якому-небудь дні міста чи весіллі родичів.

Пані Ружі – Ружі Василівні Чепелик, як вона назвалася київському телевізійнику офіційно, – я вирішив говорити ще менше, ніж учительці музики. Тим більше, що про неї почув відразу:

– А бачите, ці вчителі самі нічого не розуміють! Он у школі Галочці за спів та музику завжди дорікали. Вона навіть у хорі не співала, бачте – слуху нема! Ось тепер хай мають, подавляться і слиною захлинуться!

– Ну, ми вже аж так не будемо людям бажати, – поблажливо мовив я. – Усе ж таки про Галю треба добрим словом згадувати. Нова зірка Кіцмані, я сказав би…

Ми пройшли до хати, де в залі на почесному місці примостилася фотографія Галі-Анжели в рамці. Цю фотку я вже бачив – вона була на календариках із Сонцевою за минулий рік, такий я знайшов на робочому столі в Люськи Корбут. Тільки цей знімок роздрукували на фотопапері і вставили в спеціальну оздоблену сріблом букову рамку. Поруч – ще одна фотографія в такій самій рамці, зроблена теж не дуже давно: Галя, мама і якийсь чоловік, очевидно – тато, стояли в садку на фоні трояндового цвіту.

– Часто доця буває вдома? – кивнув я на «іконостас».

– Останній раз перед минулорічним Миколаєм. Заскочила на якусь годинку. їй же ніколи, – пані Ружа поправила зачіску. – Чаю?

– Кави, – мене починало поволі розморювати, треба б було чогось підбадьорливого і точно не коньяку.

– У нас розчинна, такої, натуральної, не тримаємо. Чоловікові не можна, мені якось все одно, а Галя давно вже лиш трав'яні чаї п'є.

Знали б ви, мамо, що п'є, а особливо – що курить ваша балувана Галя…

– Нічого, хай буде розчинна.

Поки вона ходила на кухню, я відкинувся на спинку крісла і думав, з чого почати розмову та як її повести. Мої припущення підтверджували всі, з ким я зміг поговорити сьогодні. Але всі ці слова заперечувала і перекреслювала прес-конференція Сонцевої. Власним вухам та очам я поки що вірив. Та в жодному разі жоден із моїх сумнівів не повинен бути озвучений люблячій мамі талановитої молодої співачки.

Але якщо ні в чому не сумніватися, то як перевести розмову на тему, яка мене цікавить?

І головне: що саме мене цікавить з огляду на вже почуте й побачене?

Ружа Василівна випливла з кухні, несучи в кожній руці по чашечці кави. Поставивши їх на краєчок накритого вишитим рушником столу, вибачилася, знову забігла на кухню і повернулася з акуратно порізаним завиваним рогаликом із маком.

– Завиванець до кави прошу брати.

– Дякую, – я відкусив крихкого рогалика, запив його розчинною кавою і стрельнув навмання: – Галя, значить, у школі музикою не цікавилась?