Живий звук

– Як то – не цікавилася? Не говорила я такого, – пані Ружа не доторкнулася до своєї чашки. – Ви не зрозуміли: музику вона любила, слухала завжди, тих касет по хаті повно валялося. На танці бігала, все як має бути. А щоб сама співати, ось так, як тепер, – ні. Я дізнавалася потім в одних дуже поважних людей, – жінка стишила голос, – до них і мер наш, і з Чернівців усякі політики з бізнесменами, і навіть з Києва за порадою їздять… Так ось, сказали мені так: буває, що в дитини здібності ніби сплять. Це така дитяча зима називається. Потім проходить якийсь час, усе це дрімає, дрімає, і раптом – прокидається! Зима стає весною, тільки пізньою. Зате пізня квітка, як кажуть, довго цвіте. Так і наша Галочка. Щось її підштовхнуло. Узяла – й одразу заспівала!

– Ви тут про зиму згадали, – я взяв ще один шматочок завиванця, і хазяйці це сподобалося, бо підсунула таріль ближче. – І я про Зиму, тільки про Наталку. Це ж Галчина подруга, правильно?

– Дружили, – погодилася пані Ружа. – Я ще дуже зла на неї була, на Наталку. Це ж вона тоді, після університету, підбила Галочку в ресторані офіціанткою працювати. А в нашій же школі так учителі треба, та ще й молоді… Тільки потім, бачте, як вдало все повернулося.

– Дівчата змалку вдвох?

– Ця Наталка взагалі якась… не така трошки… – пані Ружа скривилася. – Батько їх покинув, коли дівчинці два роки було. Потім ще якийсь до її матері прибився, з ним прижила дитинку – посадили за наркотики, уявляєте?

– Та звична тепер, на жаль, справа…

– Ото й воно, що не тепер! Якраз перебудова почалася, діти наші ще в школу не пішли. Тоді про наркотики мало знали, зате кожен наркоман на обліку стояв. Упізнавали їх у місті, діти пальцями показували, кричали: «Наркоман, наркоман смердючий!» Отоді Наталчин вітчим якимось боком у наркотики вплутався. Знаєте, як воно – донька наркомана… Особливо в Кіцмані, особливо – в ті часи… Не рідна, та все одно ганьба. Поки той сидів, мати ще одного приголубила, від нього дитинка. Наркомана випустили, прийшов, на всю вулицю розбори влаштував. Міліція одного назад у тюрму, другого – в реанімацію. Вижив, але бабі вже не потрібний став. Ви не думайте, я не пліткую – просто кажу, аби ви зрозуміли, чому Наталка спочатку таким наче вовченям росла, а потім до моєї Галі пристала. Ви бачили Наталку? А взагалі – для чого вона вам?

– Програма передбачає інтерв'ю з кращою подругою дитинства, – відчеканив я.

– А, ну, тоді ясно. Значить, ви не знайомі з Наталкою, ніколи не бачили її?

– Чув тільки, що Наталя Зима – близька подруга Галі Чепелик. І дуже допомагає тепер Анжелі Сонцевій, – я відпив захололої вже кави.

– Годується вона біля Галочки, ось що я вам скажу! – заявила пані Ружа. – Але я нічого, я все розумію. Куди б вона поділася без Галі? Між нами кажучи, з виду вона… – Пані Ружа скривилася: – Ніс стирчить, мов кілок, наче хто встромив у середину обличчя, прости, Господи, що скажу. Обличчя порепане. Та й сама вона, бачте, з проблемної родини. Діти знаєте як? Хтось не такий – дражняться. Зовсім один час зацькували дівчину. Тоді якось почали їх разом із Галею бачити, нічого, ожила дівка. Разом на танці бігали. Галя їй могла свої речі позичити для виходу. Розмір у них один, виявляється, Наталка тільки дещо нижча, але то не заважало. Навіть хлопці почали і Наталці увагу приділяти. Знаєте, – тепер пані Ружа посміхнулася задоволено, – до мене почали один час доходити розмови: коли, мовляв, хто з хлопців Наталю Зиму танцювати не запросить, той до Галі Чепелик може не підходити. Бачте, благородна в мене дівчинка.

– А ще таке буває, – я допив каву, – що вродливі дівчата навмисне тримають біля себе, гм, менш вродливих подруг, аби ще більше виділятися на їх фоні. Яскравіше сяяти, як кажуть.

– То й що! – щиро здивувалася пані Ружа. – А коли й так, хіба це кримінальний злочин? Та й потім – Наталці, якби обличчя більш вдалося, решти вистачає. Можу вам фото показати.

– Ага, ага, – пожвавився я. – Бо ми говоримо, а я навіть не знаю, як краща подруга виглядає. До речі, мені, Ружо Василівно, треба будуть Анжелині, в смислі Галині, дитячі, шкільні фотки. Підберете?

– Самі підбирайте. А все – ось тут, – пані Ружа плавно підвелася, пройшла до шафи, витягла звідти кілька стандартних фотоальбомчиків для знімків десять на п'ятнадцять та один грубезний альбом у замшевій палітурці. – Усе тут, гортайте. А я, може, ще кави принесу. Чи як?

– Ви краще покажіть і розкажіть, хто тут і що.

Я розумів, на який подвиг іду: доведеться вислуховувати розлогу оповідь про весь родовід Чепеликів, зафіксований на чорно-білих фотографіях із тлустого замшевого альбому. Це не лише випробування для нервів, але й для часу, а його лишалося все менше – зловживати терпінням Зенека Кульчицького не хотілося, навіть з урахуванням того, що я йому зараз потрібен не менше, ніж він мені.