Живий звук

– А воно в цьому житті, хлопче, все якось не теє. Хочеш – вір, не хочеш – іди в задницю, але якби тоді, пару днів тому, ми з тобою про все домовилися, ти б назад поїхав на тій самій машині. Сам, без ансамблю. Без конвою, в смислі. Це тобі така була б компенсація. На твоїй же купі брухту вже їздити не можна.

– Треба було відразу сказати: сідай, Вараво, за кермо, тачка твоя, – я криво посміхнувся. – А то різні вистави, понти, загнуті пальці. Лисиця подзвонила вам і попередила, що я до неї їду. Ясно, чого її зарізали. Не ясно тільки, чому на цей раз так грубо, без автокатастроф, викрадень і передозувань.

– Додумався, – кивнув Каракай. – Ти взагалі, Вараво, дуже розумний. Мало того, що на дно заліг – із собаками не знайдеш, так іще якимось хріном цю Лисицю, лесбійку погану, вирахував. Перед Райкою стояла чітка задача: про будь-які спроби встановити з нею небажаний контакт із проханням поговорити про Сонцеву негайно повідомляти Анжелі. Чесно скажу, бажаючих знайти через неї Сонцеву було останнім часом багато. Але коли побачення їй призначив саме ти, я вирішив валити руду – надто небезпечною тепер вона ставала. Слухай, може, повідаєш нам, нарешті, що ти там за ці дні вибігав і за яким чортом тобі знадобився раптом мій друг Антон Назаров.

– Значить, він теж повідомив свого хазяїна, тобто – вас, про мій дзвінок.

– Нічого ти не навчився ані за цей тиждень, Вараво, ані за всі свої тридцять з гаком років, – картинно зітхнув Каракай. – Тобі ж кілька разів роги ламали. Мусив знати, що Назаров у цьому конкретному випадку ходить піді мною. Хоча загалом я йому ніякий не хазяїн, це правда. Просто іноді його ресурс мені потрібен…

– Концерти в клубах, які ви контролюєте.

– Правильно. До речі, кінчай мені «викати». Скоро ми станемо дуже близькими, можна сказати – рідними людьми, тому сміливо можеш говорити мені «ти».

– Добре, – легко погодився я, не зовсім зрозумівши, правда, що він мав на увазі, обіцяючи стати моїм родичем. – Коли концерт, плата за вхід у кожний клуб, де він відбувається, береться чисто символічна. Але така шара стимулює продаж екстазі, коксу та іншої клубно-дискотечної гидоти, правильно?

– Хороший маркетинговий хід, – знову кивнув Каракай. – Ніхто не додумався, зуб даю. Це моє ноу-хау.

– А Бобров із… тобою, – перше «ти» на адресу Каракая далося важкувато, – працювати відмовився з принципу, правильно?

– З наркошами, котрі намагаються стати повноцінними членами суспільства, домовлятися про щось дуже важко. Тут ти теж правильно вирахував. Я, наприклад, сам вважаю наркоту гидотою. І серйозно ніколи нею не захоплювався. Ти як журналіст бачив хоч одного алкоголіка – директора лікерно-горілчаного заводу? Або алкоголіка-винороба? Чи власника кондитерської фабрики, який обжирається своїми ж цукерками та тортиками і дожерся до порушення обміну речовин? Чи, скажімо, виробника ковбас, який тими ковбасами блядськими запихається? Той, хто придумав горілку, Менделєєв чи хто там ще, невже нічого не знали про алкоголізм? Ну, а наркомани, пожирачі таблеток чи нюхальники благородного білого порошку – невже не знають, чим усе це закінчиться? Але люди хочуть бухати, хочуть жерти ковбасу і цукерки – і сидять на наркотиках. Є споживач – є виробник. Є виробник – є продавець.

– Не переконав.

– А я й не збираюся! – реготнув Каракай. – Хто ти такий і що ти можеш? Написати статтю про те, що накотики – суспільне зло? Доведи це хлопчикам і дівчаткам, готовим до ранку стрибати в моїх або якихось інших клубах під музику, зарядившись маленькими кольоровими таблеточками. Тільки я їм приношу ще більше радості: свою улюблену музику вони можуть слухати безкоштовно або – майже безкоштовно. Тому тягнуться до Каракая люди, тягнуться. Особливо любить мене наша прекрасна молодь, – він вишкірився і став навпроти мене, поставивши ноги на ширину плечей. – Так є і так буде. Пишіть, говоріть, кричіть, створюйте громадські організації, партії, рухи, влаштовуйте громадські слухання – поки наркотики модні, я завжди матиму вдячних покупців.

– Не збираюся тут і тепер писати продовження віршика товариша Маяковського про що таке хорошо і що таке погано. Якщо молоді та дорослі придурки нікого не слухають і готові труїти та калічити себе – хто їм лікар? І хоч сто разів кричи їм: «Стоп – наркотик!», вони все одно будуть ржати мені в морду й показувати пальцем: гляньте, мудак непросунутий, від водяри далі балдіє, а водяра – бичачий кайф. Ну, в такому дусі, – я посовався на табуретці, живіт ще болів після екзекуції. – Але мене тепер цікавить одне окремо взяте вбивство. Не Раї Лисиці, упокой, Господи, її грішну душу. Микола Бобров…

– Цей склеїв би ласти рано чи пізно! – перервав Каракай. – Знову підсадити його на кокаїн виявилося дуже просто. Це в нього не перший зрив, і ніхто не знає, скільки б разів після того він ще зривався перед смертю.