Живий звук

– Тим не менше, ти звелів її прискорити, – тепер я говорив обережно, старанно контролюючи кожне своє слово, аби все, сказане мною далі, виглядало логічним. – Бобров у жодному разі не був білим та пухнастим дядечком, який всюди ходив і волав: «Алло, ми шукаємо таланти!». Швидше, такий собі Карабас Барабас, від якого періодично тікали ляльки. Він не поводився з ними по-людськи, хоча не розумів цього й вважав себе зрадженим. Ось тільки одна лялька не зрадила цього доктора лялькових наук. Знаєш чому, Каракай? Артисти, котрі рвали стосунки з продюсером Бобровим, були таки артистами. Хтось – кращим, хтось – гіршим, хтось просто мав амбіції. Галя Чепелик, з якої Микола Бобров зробив Анжелу Сонцеву, таких амбіцій не мала. Бо, за великим рахунком, артисткою не була. Не мала жодних талантів у житті, крім лялькового личка, красивих круглих грудей, довгих струнких ніг і слабенького передка. Ти це знаєш без мене, тут таємниці не відкрию. Свого часу Наталка Зима дала тобі, як потенційному новому партнерові, повний розклад про свою шкільну подругу.

Я замовк, даючи Каракаю посил – тепер, мовляв, твоє слово.

Але він дивився на мене, мов на цікаву комаху, схиливши голову набік, і мовчав. Його нукери взагалі не подавали ознак життя, і в мене склалося враження, що вони взагалі не зовсім розуміють, про що тут їхній хазяїн тре із цим лохом, якому ціна – три копійки. І я повів далі:

– Наталку Зиму природа трошки обділила. Вродливою її не назвеш – ніс довгий, червоні цятки на обличчі, схожі на гнійники чи взагалі якусь заразу. Її, до речі, шкільна малишня так один час і дражнила – Натка Зараза. Недовго, правда, – подружку однієї з шкільних красунь якось не випадає так гнобити. Крім того, Зима росла закомплексованою дівчинкою. Складна родинна ситуація, потяг до дівчаток, який вона надто рано в себе виявила і надто швидко зрозуміла, до чого може призвести пригнічення власної сексуальної орієнтації. Коротше, там є з чим працювати психологам, психіатрам, психоаналітикам, сексопатологам – було б бажання. Тільки в природі, як ти, мабуть, знаєш, – зараз я звертався тільки до Каракая, в задниці маючи цих його службових собак, – усе збалансоване: красуня Галя Чепелик обділена талантами й дурненька, негарна закомплексована Наталя Зима – розумна, навіть хитра, а ще – талановита. У неї чудовий голос і вокальні дані, про які мріють учителі музики. Вона боїться себе, бо знає – з такими зовнішніми даними «зіркою» не буде, та й не зможе вийти на сцену. Навіть не на сцену – просто перед людьми співати не зможе. Не переламає себе.

– Це ти сам придумав чи хтось тебе просвітив? – поцікавився Каракай.

– З деяких пір я ніби драматург, – скромно відповів я. – Тому додумую характеристику образу на основі вихідних даних, які зібрав як журналіст. Якщо помилюся, то лише в деталях. І потім – Зиму, сподіваюсь, все ж таки колись обстежать. Хоча б у тюремній лікарні.

– Валяй, трави далі, – криво посміхнувся Каракай.