Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

Загін минув місто і наближався до самітного монастиря. Ця споруда, зіставлена з двох цілком протилежних частин, стояла майже в кінці міста, на косогорі. Нижня половина церкви була кам’яна і, можна сказати, вся складалася з тріщин, обпалена, закурена порохом, почорніла, позеленіла, вкрита кропивою, хмелем і дикими дзвіночками, носила на собі весь літопис країни, що терпіла криваві жнива. Верх церкви з тими вигинистими дерев’яними п’ятьма куполами, котрі встановила зіпсована архітектура візантійська, ще більше спотворена варваризмом наслідувачів, був увесь дерев’яний. Нові дошки, жовтіючи між почорнілими старими, надавали їй строкатості й показували, що ще не так давно вона була полагоджена богомільними прочанами. Блідий промінь серпорогого місяця, продершись крізь кучеряві яблуні, що вкривали густим гіллям частину будівлі, впав на низькі двері й на виступаючий над ними визубрений карниз, укритий невеликими свавільно вирослими жовтими квітами, котрі того разу блищали й здавалися вогнями чи золотим написом на дикому карнизі. Один з юрмиська з незмірними, будь-коли баченими вусами, довшими навіть за лікті рук його, котрого за замашками й зухвалим владним поглядом вважати можна було начальником загону, вдарив жерлом рушниці у двері. Дряхлі монастирські стіни відгукнулися і, здавалось, зронили вмираючий голос, що журно загубився в повітрі. Після сього мовчання знову заступило своє місце. Лайка на різних наріччях посипалась з-під величезних вус начальника загону: «Терем-те-те[50], попівство кляте! А то я знаю, чим вас розбудити!» Пролунав пістолетний постріл, куля пробила ворота й гепнулась у церковне вікно, шибка котрого з брязкотом посипалась усередину церкви. Це викликало сум’яття в келіях, прилеглих до церкви; з’явилися вогні; зв’язка ключів загриміла; ворота зі скрипом відчинилися, — і чотири ченці, поперед яких йшов ігумен, постали бліді, з хрестами в руках.

— Ізидіть, нечисті! опричники! — промовив ледь чутним тремтячим голосом настоятель. — В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, ізиди, дияволе!

— Але то ще й бреше, поганий собака! — прогримів начальник мовою, котрій жодна людина не могла б дати імені: з таких різнорідних стихій була вона складена. — То брешеш, лайдаку[51], же кажеш, що ми дияволи; а то ми не дияволи, ми коронні.

— Що ви за люди? Я не знаю вас! Нащо ви прийшли тривожити православну церкву? — промовив настоятель.

— Я тобі, псяюхо, порохом прочищу очі![52]

Дай нам ключі від монастирських льохів!

— Нащо вам ключі від наших льохів!

— Я, дурний піп, не буду з тобою говорити! Але ти хочеш, басе мазенята[53], поговори з моїм конем: нех тобі відповідає з-під…

— Принеси їм, антихристам, ключі, брате Касян! — простогнав настоятель, обернувшись до одного ченця. — Тільки у мене немає вина! Як Бог Свят, немає! Ні однієї діжки, ні діжечки, і нічого такого, щоб вам було треба.

— А то мені яке діло! Хлопці хочуть пити. Я тобі кажу, же ти, дурний піп, сіна, стійла і пшениці не даси коням, то я в костел ваш поставлю їх і тебе чоботом до морди.

Настоятель, не кажучи ні слова, підвів на них олов’яні свої очі, котрі давно вже не належали світу сьому, тому що не виражали ніякої пристрасті, й зустрівся зі злісно спрямованими на нього очима єзуїта. Відвернувшись від нього, він зупинив їх на дивному полоненому з залізним наличником. Вигляд цей, здавалося, вразив майже нечулого до всього, крім церкви, старця.

— За що ви схопили цю людину? Господи, покарай їх триіпостасною силою Своєю! Певно, знову який-небудь мученик за віру Христову!

Полонений зронив тільки слабке стогнання.