Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

Ключі були принесені, й при світлі сонно палаючої світильні вся ця ватага підійшла до входу печери, що знаходилася за церквою. Як тільки опустилися вони під земляні потворні склепіння, могильна вогкість обдала всіх. У мовчанні йшов начальник загону, і мінливий вогонь світильні, оточений туманним кільцем, кидав у обличчя йому якийсь блідий привид світла, тоді як тінь від безкінечних вус його піднімалася вгору й двома довгими смугами покривала всіх. Лишень грубо закруглені краї обличчя його були виразно торкнуті світлом і давали розгледіти глибоко нечутливий вираз його, який показував, що все м’яке вмерло і застигло в цій душі; що життя і смерть — байдуже; що найбільша насолода — тютюн і горілка; що рай там, де все деренчить і валиться від п’яної руки. Це була якась суміш порубіжних націй. Родом серб, який буйно викорінив із себе все людське в угорських пиятиках і грабуваннях, за костюмом і дещо за мовою поляк, за жадібністю до золота жид, за триньканням його козак, за залізною байдужістю диявол. Увесь час здавався він спокійним; інколи тільки шуміла між вусами його звична лайка, особливо коли нерівна земляна підлога, час від часу йдучи глибше вниз, змушувала його оступатися. Пильно оглядав він розташовані у земляних стінах нори, зовсім осипані, що служили колись келіями і єдиним притулком у тій землі, де мало якого року не проходило степами й полями руйнування, де ніхто не будував міцних споруд і замків, знаючи, яке нетривке їхнє існування. Врешті показалися дерев’яні, зарослі мохом, поцвілі гниллю двері, закидані важкими колодами і камінням. Перед ними зупинився він і оглянув їх значливо знизу догори. «А ну!» — сказав він, моргнувши бровою на двері, і від брови, здавалось, війнув вітер. Кілька чоловік взялися і не без труда відвалили колоди. Двері відчинилися. Боже! яке обіталище відкрилося очам! Присутні глянули безмовно один на одного, перш ніж насмілились увійти туди. Є щось могильно-страшне у нетрях землі. Там царює у закляклій величі смерть, розпустивши свої костисті члени під усіма квітучими містами, під усім веселим і живим світом. Та коли ця дихаюча смертю внутрішність землі населена ще живими, тими пекельними гномами, котрих один вигляд уже наводить здригання, тоді вона ще жахливіша. Запах гнилі війнув так сильно, що спочатку зайняло у всіх дух. Ледь не велетенського зросту жаба зупинилася нерухомо, витріщивши свої страшні очі на порушників її самоти. Це була чотирикутна, без усякого іншого виходу, печера. Цілі клапті павутини висіли товстими жмутами з земляного склепіння, яке служило стелею. Обсипана зі склепіння земля лежала купами на підлозі. На одній з них стирчали людські кістки; літаючі блискавками ящірки швидко миготіли по них. Сова чи летюча миша були б тут красунею.

— А чим не світлиця? Світлиця гарна! — проревів проводир. — Терем-те-те! Лисий дідько начхав би тобі в кашу! Та тобі, псяюхо, тут добре спатиметься. Сам лягай на кавалки, а під голову підмости ту жабу альбо візьми її за жінку на ніч!

Один із коронних здумав був засміятися на це, але сміх його так страшно, безгучно відлунив під вогким склепінням, що сам насмішник злякався. Полонений, котрий стояв перед тим нерухомо, був виштовхнутий на середину і чув тільки, як заскрипіли за ним двері й глухо застукали, навалюючись, колоди, світло пропало, й морок поглинув печеру.

Нещасний здригнувся. Йому здавалось, що віко труни зачинилося над ним, а стукіт колод, що завалювали вхід її, здавався стуком заступу, коли страшна земля валиться на останню познаку існування чоловіка й могильно-байдужий натовп каже, немов крізь сон: «Його немає вже, але він був».