zvijani-vitrom-1

Лікарів лист виявився заспівом у дедалі голоснішому хорі обурення, що знімався на всьому Півдні проти спекулянтів, махінаторів і виконавців урядових контрактів. Коли Чарлстон практично повністю заблокували канонерки північан, становище у Вілмінгтонському порту, тепер головному для Конфедерації, набрало просто скандального характеру. Спекулянтів кишма кишіло у Вілмінгтоні; маючи повно готівки, вони скуповували всі вантажі з кораблів і приховували їх, щоб ціни підскочили ще вище. І ціни таки йшли вгору - з кожним місяцем товарів меншало, попит зростав, а разом з ним зростали й ціни. Цивільне населення мусило обходитись без багатьох речей або ж купувати їх за спекулятивними цінами, і біднота, та й люди середнього достатку, зазнавали все більшої скрути. Підвищення цін вело до того, що вартість грошей Конфедерації падала, і водночас людей огортала щораз дикіша жага всіляких розкошів. Від власників суден, які проривались крізь блокаду, вимагалося доставляти в першу чергу найнеобхідніші речі, різними ж коштовними виробами дозволяли торгувати лише на правах винятку, але насправді виходило так, що саме предмети розкоші запосіли всі судна, витіснивши товари, життєво потрібні для Конфедерації. Грошовиті люди, мов шалені, накидалися на ці дорогі витребеньки, боячись, що завтра ціни підскочать ще вище, а гроші знеціняться ще більше.

До того ж Вілмінгтон з Річмондом зв’язувала тільки одна залізнична лінія, і тисячі барилець із борошном та ящиків вудженого м’яса псувалися й зогнивали на проміжних станціях через брак вагонів, тоді як спекулянти якимось дивом спромогалися свої вина, каву й тафту приставляти з Вілмінгтона до Річмонда за дві доби.

І якщо раніш про це тільки перешіптувалися, то тепер заговорили вголос: що Рет Батлер не лише продає втридорога товар зі своїх чотирьох суден, але й скуповує інші вантажі, а потім притримує їх, аби нагнати ще більшу ціну. Мовилося про те, що він очолює цілу спілку з капіталом понад мільйон доларів і з конторою у Вілмінгтоні, і що представники цієї спілки скуповують товари безпосередньо в порту. Що спілка має десятки комор як у Вілмінгтоні, так і в Річмонді, вщерть заповнених харчами й одежею, яких не пускають у хід, дожидаючи ще вищих цін. Скрута вже дошкуляла і військовим, і цивільним, тож обурення проти Батлера й подібних до нього спекулянтів чимдалі дужчало.

“У торговому флоті Конфедерації багато щирих патріотів, які докладають героїчних зусиль, щоб пробитися крізь ворожу блокаду,— писав лікар при кінці свого листа.- Ці сповнені посвяти люди ризикують життям і всіма статками в ім’я Конфедерації. Усі чесні південці бережуть у своїх серцях імена цих людей, і ніхто не нарікає на те, що вони одержують скромну грошову винагороду за свої небезпечні для життя зусилля. Це безкорисливі й достойні наші співвітчизники, і ми шануємо їх. Не про них я веду мову.

Але є інші - негідники, що під машкарою борців проти блокади приховують свої корисливі цілі, і я закликаю весь наш народ, який бореться за найблагороднішу в світі Справу, обернути свій праведний гнів і помсту на цих шулік у людській подобі, що доставляють єдваби й мережива, тоді як наші воїни помирають від нестачі хініну, що завантажують свої кораблі чаєм та винами, тоді як наші герої корчаться в муках через брак морфію. Я шлю прокляття на голови цих упирів, що смокчуть кров воїнів, очолюваних Робертом Лі, на цих недолюдів, через яких сама згадка про проривників блокади відгонить смородом для кожного щирого патріота. Як ми можемо терпіти поміж себе цих шакалів, що розгулюють у начищених до блиску чоботях, коли наші хлопці босоніж ідуть у бій? Як ми можемо толерувати тих, хто упивається шампанським і об’їдається страсбурзькими паштетами, коли наші солдати мерзнуть біля похідних багать і жують протухле сало? Я закликаю всіх чесних конфедератів викинути їх геть з нашого середовища!”

Атлантці прочиталі ці слова свого знаного оракула і, як чесні конфедерати, поспішили викинути Батлера геть.

З усіх будинків, в яких його приймали восени 1862 року, будинок тітоньки Дріботуп лишився майже єдиним, куди він мав доступ у 63-му. Та й сюди він, мабуть, не мав би доступу, якби не Мелані. Тільки-но він з’являвся у місті, як у тітоньки Туп починалося хвилювання. Вона дуже добре знала, що її приятельки кажуть з приводу його візитів до неї, але все одно не мала духу замкнути перед ним двері. Щоразу, як він приїздив до Атланти, вона стуляла пухкенького ротика й заявляла дівчатам, що стане на порозі й не пустить його в дім. І щоразу, коли він поставав перед нею з невеличким пакуночком у руках і компліментом на устах про її чар та красу, вона вся розм’якала.