zvijani-vitrom-1

- Що я чую, Скарлет? Ви взялися читати газети? Ну, ви мене дивуєте. Більше ніколи не робіть цього. Жінкам це вадить на розум. До вашого відома - я менше місяця як з Англії, тож я ось що вам скажу. Англія нізащо не прийде на допомогу Конфедерації. Англія ніколи не виступає на боці переможеного - інакше вона не була б Англією. І поза тим - гладка німкеня на англійському троні 10 богобоязлива і не схвалює рабовласництва. Нехай англійські ткачі поздихають з голоду без нашої бавовни, але вона й пальцем не ворухне заради рабовласників. А щодо Франції, то цей благенький наслідувач Наполеона 11 занадто заклопотаний, щоб закріпити французьку присутність у Мексиці, і йому не до нас. Йому наша війна навіть наруч, бо не дає нам змоги витурити його війська з Мексики… Ні, Скарлет, надія на допомогу ззовні - це газетна вигадка, мета якої - підбадьорити південців. Конфедерацію приречено. Вона вже зараз, як верблюд, живе з запасів власного горба, а хоч би який був горб великий, навічно його не вистачить. Я особисто ще півроку побавлюся з блокадою, а тоді виходжу з гри. Далі ризикувати вже буде недоцільно. Я продам свої судна котромусь простакові-англійцю, якому здасться, що він матиме з них вигоду. Але так чи інак, тоді це мене не обходитиме. Я маю вже достатньо грошей, і всі в англійських банках і в золоті. Цих нікчемних папірців я не потребую.

Слова його, як завжди, звучали вельми розважливо. Хтось інший назвав би їх зрадницькими, але Скарлет добачала в них правду й тверезий глузд. І водночас вона розуміла, що їй не годиться так думати, що їй слід було б вразитись і обуритись. Насправді ж вона нічого такого не відчувала, отож могла тільки вдавати. Але це вдавання додавало їй певної респектабельності, робило її більш схожою на благородну даму.

- Я гадаю, що доктор Мід правильно написав про вас, капітане Батлер. Єдиний спосіб вам очистити себе від гріхів - це завербуватися до армії, коли ви продасте свої судна. Ви навчалися у Вест-Пойнті, і…

- Ви виступаєте в ролі баптистського проповідника, який вербує новобранців. А що, як я не хочу очищувати себе від гріхів? Чого це я повинен захищати суспільну систему, яка зробила мене вигнанцем? Я з приємністю подивлюсь на” те, як вона розпадеться.

- Зроду я не чула про якусь там систему,- сердито озвалася Скарлет.

- Ке чули? А все-таки ви її частка, як і я колись нею був, і я ладен закластися, що й вам вона так само нелюба, як і мені. Знаєте, чому я став паршивою вівцею у своїй родині? Тільки з однієї-єдиної причини: що не схотів і не зміг жити, пристосувавшись до приписів Чарлстона. А Чарлстон - це згусток усього Півдня. Я не певен, чи ви вже до кінця спізнали, яке тут усе занудне. Сотні всяких речей людина мусить робити лише тому, що так завжди робилося. І сотні всяких речей, навіть цілком невинних, не може робити з тих самих міркувань. І сотні всяких речей, що дратують мене своїм безглуздям. А найдужче їм допекло, коли я відмовився одружитися з однією панночкою, про що ви, мабуть, чували. Але чого б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його

кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього - я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся… Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш півден- ський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога, яким його шмагали. Ми з Півднем тепер квити. Південь колись викинув мене на голодну смерть. Але я не помер з голоду, і навіть надбав на агонії Півдня досить грошей, щоб компенсувати собі втрату права на спадок.