zvijani-vitrom-1

Ешлі ледь чутно промовив: “Прощавай!”, узяв зі столу крислатого капелюха, що вона якось виманила у Рета, і вийшов у півсутінь холу. Взявшись рукою за ручку дверей, він обернувся і подивився на неї довгим розпачливіш поглядом, так наче хотів закарбувати в пам’яті кожну риску п обличчя й усієї постаті. Вона бачила його лице крізь поволоку сліз на очах, і грудка стояла їй у горлі: це ж він уже від’їжджає від неї, і буде далеко від її турбот про нього, від рятівної гавані цього дому, зникає з її життя, можливо, назавжди, так і не сказавши тих слів, що їх вона так палко жадала почути. Час сплинув без вороття, як вода крізь млинове колесо, і тепер уже було надто пізно. Враз вона рвонулася наосліп через вітальню в хол і вчепилася руками за кінці його пояса.

- Поцілуй мене,- прошепотіла вона.- Поцілуй на прощання.

Він лагідно взяв Скарлет за плечі й схилився до її обличчя. Тільки-но його уста торкнулись її уст, як вона щосили обняла його за шию. На якусь коротеньку швидко- біжну мить він міцно пригорнув Скарлет до себе. Вона відчула, як напружилось усе його тіло. І відразу ж, випустивши капелюха з пальців, він розійняв її руки, обвиті круг його шиї.

- Ні, Скарлет, не треба,- тихо сказав він, аж до болю стиснувши їй долоні.

- Я кохаю тебе,- промовила вона здушеним голосом.- І завжди кохала. Я ніколи не кохала когось іншого. За Чарлі я вийшла… аби лиш допекти тобі. Ох Ешлі, я так тебе кохаю, що пішла б за тобою пішки й до Вірджинії, щоб бути коло тебе! Я б готувала тобі їсти, чистила чоботи, доглядала коня… Ешлі, скажи, що кохаєш мене! Я житиму цим до кінця своїх днів!

Він рвучко нахилився по капелюха, і вона в цю мить уловила вираз його обличчя. Такого безщасного, як у нього, обличчя вона зроду не бачила, маски відчуженості наче й не було на ньому. Воно ясно свідчило про те, що він кохає її і що її кохання дарує йому радість, але що понад усім тим його гнітять сором і розпач.

- Прощавай,- хрипко мовив він.

Двері розчинилися, і подув холодного вітру вдерся всередину, гойднувши фіранки на вікнах. Скарлет, уся тремтячи, дивилась, як він збігав до коляски, як тьмяно полискувала його шабля в блідому світлі зимового сонця, як маяли китиці на його поясі.

Холодні дощі й люті вітри панували весь січень і лютий 1864 року, викликаючи в серцях дедалі більшу похмурість і пригнічення. До поразок під Геттісбергом та Віксбергом додався прорив лінії південського війська в центрі. Армія янкі внаслідок запеклих боїв захопила майже весь штат Теннессі. Але попри й ці нові втрати дух південців залишався незломленим. Єдине, що легковажну самовпевненість заступила Похмура рішучість, люди повторювали, що нема лиха, яке не вийшло б на добре. Бо хіба ж не дали північанам добрячого відкоша, коли вони у вересні спробували після перемоги в Теннессі прорватися до Джорджії?

Тут, у північно-західній закутині штату, неподалік від Чікамауги, сталася перша від початку війни велика битва на території Джорджії. Янкі взяли Чаттанугу і через гірські тропи вдерлися в Джорджію, але, зазнавши великих втрат, мусили відступити назад.

Атланта з її залізницями відіграла значну роль у цій славній перемозі південців біля Чікамауги. Залізничними лініями, що ведуть з Вірджинії до Атланти й далі на північ до Теннессі, швидко перекинули частини генерала Лонгст- ріта до місця боїв. На відстані кількох сотень миль залізницю й весь рухомий склад було використано виключно для військових потреб.

Атланта спостерігала, як день і ніч поїзд за поїздом проходили через місто пасажирські й товарні вагони, платформи, вщерть заповнені гамірною масою вояків. Солдати їхали голодні й невиспані, без своїх коней, без санітарних та інтендантських служб, і їх, не давши змоги навіть передихнути після дороги, просто з вагонів кидали в бій. І північанам довелося відступити з Джорджії назад у Теннессі.

Це був величезний успіх, і атлантці з гордістю відзначали, що саме їхня залізниця уможливила таку перемогу.

Але все-таки Південь, щоб піднести себе на дусі перед настанням зими, потребував приємних вісток з Чікамауги. Тепер уже ніхто не заперечував, що янкі добре вміють битись, та й генерали у них, що там не казати, добрі. Грант був різник, якому душа не боліла, скільки солдатів він покладе заради перемоги, але перемог він таки досягав. Ім’я Шерідана наганяло страх на південців. А ще ж був і такий собі Шерман, ім’я якого згадувалося щодалі частіше. Він відзначився в часі боїв у Теннессі та на заході,

і репутація його, як рішучого й нещадного войовника, чимраз більш зростала.

Звісно, жоден з них не міг зрівнятися з генералом Лі. Віра в генерала та його військо ще не ослабла. Упевненість в остаточній перемозі лишалася непохитною. Але ж війна тяглася занадто довго. І так багато було загиблих, поранених і скалічених, так багато вдів і сиріт! Та й попереду на всіх чекала ще тривала й виснажлива боротьба, тобто будуть усе нові й нові загиблі й поранені, вдови й сироти.