zvijani-vitrom-1

Багато хто був зовсім без зброї, бо в Конфедерації бракувало для них і гвинтівок, і амуніції. Вони сподівалися на те, що озброяться коштом забитих чи полонених янкі. У багатьох стримів за халявою мисливський ніж або ж були в руках довгі важкі жердини з залізним вістрям, знані під назвою “списи Джо Брауна”. Декотрі щасливці мали на плечах старовинні крем’яні рушниці, а на поясі ріжок з порохом.

Джонстон за час відступу втратив близько десяти тисяч чоловік і потребував десятитисячного підкріплення. Скарлет вражено подумала: “І оце таку він дістає підмогу!”

Коли почала з гуркотом проїздити артилерія, забризкуючи багнюкою глядачів на хідниках, Скарлет помітила молодого негра верхи на мулі поруч з гарматою. Приглянувшись до його шкіри кольору сідла, до поважного виразу в нього на обличчі, вона скрикнула:

- Це ж Моз! Той, що був з Ешлі! Чого він тут? - Скарлет пробилася на край хідника й гукнула: - Мозе! Стій-но!

Парубійко побачив її, натягнув повід, всміхнувся врадувано і хотів уже скочити на землю. Але промоклий до кісток сержант, що їхав за ним, закричав:

- Не рипайсь, хлопче, як не хоч на кострище! Нам треба швидше дістатись у гори.

Моз у непевності перевів погляд з сержанта на Скарлет, і та кинулась до нього через багнюку попід самими колесами гармат і схопилася за стремено.

- Тільки на хвильку, сержанте! Не злазь, Мозе. Але що ти тут робиш?

- Знов іду на війну, міс Скарлет. Сей раз укупі зі старим місте’ Джоном замість місте’ Ешлі.

- З містером Вілксом? - Скарлет сторопіла. Батькові Ешлі було під сімдесят.- А де ж він сам?

- Ззаду, де остання гармата, міс Скарлет. Отам ззаду.

- Я перепрошую, леді. Рушай, хлопче!

Скарлет хвилину стояла без руху по кісточки в багнюці, повз неї сунули гармати. “Та ні ж! - думала вона.- Цього не може бути. Він застарий. І так само проти війни, як і Ешлі!” Вона відступила на узбіччя і стала пильно придивлятись до облич тих, хто проїздив дорогою. Нарешті, коли серед хлюпоту багнюки й грюкоту з’явилась остання гармата, вона побачила його випростану щупляву постать з мокрим сивим волоссям, .що спадало аж до шиї,- він невимушено сидів верхи на малій каштануватій кобилі, яка так граціозно ступала між калюж, немов леді в атласній сукні. Та це ж Неллі! Неллі - кобила місіс Тарлтон! Найбільша улюблениця своєї господині!

Помітивши Скарлет серед багнюки, містер Вілкс засяяв радісною усмішкою, зупинив коня, скочив на землю й підійшов до неї.

- Я дуже хотів побачитися з вами, Скарлет. У мене купа доручень до вас від ваших родичів! Але не було часу. Ми тільки вранці приїхали сюди і вже, як бачите, рушаємо далі.

- Ой, містере Вілкс! - скрикнула вона, розпачливо хапаючи його за руку.- Не їдьте! Чому саме ви повинні?

- Ага, то ви гадаєте, я надто старий! - усміхнувся він, і та усмішка була чисто як в Ешлі, тільки зморщок більше на обличчі.- Для піших переходів, я, можливо, таки застарий, але їхати верхи й стріляти ще можу. А місіс Тарлтон була така люб’язна, що позичила мені Неллі, тож конячка у мене добра. Маю надію, що з Неллі нічоро не станеться, бо інакше я не зможу вернутись додому і показатися на очі місіс Тарлтон. Неллі - остання коцячка, яка у неї була.- Він говорив ці слова всміхаючись, щоб розвіяти страхи Скарлет.- Ваші мама, й тато, й сестрички почувають себе добре і передають вам вітання. А ваш тато мало не вирушив сьогодні разом з нами на війну.

- Ой, ні! - скрикнула перелякана Скарлет.- Тільки не тато! Йому ж не можна!

- Не можна, а проте він збирався. Звичайно, марширувати зі своїм скаліченим коліном йому незмога, але він мав намір приєднатися до кінноти. Ваша мама погодилась, однак за умови, що він вільно перемахне через огорожу вигону, бо, як вона сказала, в армії ще й не такі, може, перепони доведеться брати. Ваш тато подумав, що це йому заіграшки, але - чи ж повірите? - коли його кінь підскочив до огорожі, то став, мов укопаний, і ваш тато перевертом полетів уперед! Лише дивом він не скрутив собі в’язів! Але ж ви знаєте, який він затятий. Тільки звівся на ноги, сів верхи й знову погнав коня на огорожу. Отож чи повірите, Скарлет,- кінь тричі скидав його, поки врешті місіс О’Гара з Порком якось уклали його в постіль. Він був просто у знетямі й присягався, що це все ваша мама наврочила йому. Ні, для діючої армії він таки непридатний. Але вам, Скарлет, нема чого тут соромитись. Кінець кінцем хтось же мусить лишатися вдома й вирощувати хліб для війська.

Скарлет зовсім цього не соромилась, а просто відчула величезну полегкість.

- Індію з Душкою я відіслав до Берів у Мейкон, і тепер містер О’Гара наглядає і за Дванадцятьма Дубами… Ну, я мушу вже їхати, голубонько. Дозвольте, я поцілую ваше гарненьке личко.

Скарлет підставила йому уста, а в самої аж грудка підкотилась до горла. Вона так любила містера Вілкса! А колись - давно-давно! - мріяла стати його невісткою.

- Цей ось поцілунок передайте тітоньці Дріботуп, а цей - Мелані,- сказав він, ще два рази легенько доторкаючись її губами.- Як вона, Мелані, почуває себе?

- Нічого, добре.