Читаем zvijani-vitrom-1 полностью

zvijani-vitrom-1

Але він був такий нажаханий моторошними сценами, які

бачив перед очима, що просто не міг послухатись її.

По всьому подвір’ю лежали розпростерті людські тіла - люди були занадто знеможені, щоб іти далі, занадто виснажені від ран, щоб зрушити з місця. Дядько Пітер садовив їх, скільки вміщувалось у коляску, й відвозив до шпиталю, і так раз за разом, поки стара шкапа не стала, вся вмилена. Місіс Мід і місіс Меррівезер прислали й свої повози - їх теж завантажували пораненими, аж прогиналися ресори, і відправляли в дорогу.

Пізніш у довгому задушному літньому смерку стали прибувати з місця бою санітарні карети та інтендантські фургони, покриті забагнюченим брезентом, а далі й звичайні фермерські підводи, вози, запряжені биками, і навіть приватні екіпажі, реквізовані задля потреб медичної служби. Вони проїздили повз будинок тітоньки Туп зі своїм вантажем поранених і вмирущих людей, підскакуючи на вибоїстій дорозі й зрошуючи кров’ю руду пилюгу. Забачивши жінок з відрами й ковшами, возії зупиняли підводи, і вигуки та шепоти звідти зливались у суцільний хор:

- Води!

Скарлет підтримувала хиткі голови, щоб не розхлюпати воду мимо спечених уст, виливала її цеберками на запорошені, розпалені як у лихоманці тіла і на відкриті рани, прагнучи бодай на хвилину дати полегкість пораненим. Звівшись навшпиньки, вона простягала ковша возіям і питала, завмираючи серцем:

- Ну як там? Як там?

І від усіх чула відповідь:

- Хто й зна, пані. Поки що неясно.

Настала ніч, але задуха не спадала. У повітрі - ані шелесне, а від соснових смолоскипів, що їх тримали негри, було ще й гарячіше. Пилюка забивала Скарлет ніздрі, сушиДа губи. Її блідо-бузкове ситцеве плаття, недавно випране й тільки вранці накрохмалене, досі вже просякло кров’ю, брудом і потом. Ось це й мав на увазі Ешлі, коли писав, що війна - не слава, а бруд і страждання.

Утома надавала всьому навколишньому нереального вигляду, як у кошмарному сні. Не могло усе це діятися насправді, а якщо таки діялося, то світ хіба збожеволів. Бо інакше чого б вона стояла тут, на мирному подвір’ї тітоньки Туп, серед миготливого світла, й остуджувала водою тіла своїх залицяльників у передсмертну їхню хвилину? З них і справді багато хто залицявся був до неї, і тепер, упізнаючи її, силувався всміхнутись. Чимало було її знайомих серед тих, які, шкультигаючи, добиралися сюди темною курною дорогою, дехто з них і помирав тут у неї на очах, і москіти густо обсідали їхні закривавлені обличчя. А з багатьма ж ними вона танцювала й сміялася, грала їм музику й співала, піддражнювала їх, підохочувала й навіть кохала - нехай і трошки…

На дні воза, запряженого мулами, під купою тіл вона побачила ледь живого від рани в голову Кері Ешберна. Але витягти Кері звідти, не потривоживши шістьох інших поранених, вона не змогла, і його відвезли до шпиталю. Згодом вона почула, що він помер ще до того, як потрапив на очі лікареві, і невідомо де була його могила. Дуже багатьох цього місяця ховали в неглибоких, поспіхом викопаних ямах на Оклендському кладовищі. Мелані ще переживала, що вони не мають бодай пасма волосся Кері, аби переслати його матері в Алабаму.

Задушливій ночі усе не було кінця, у Скарлет і тітоньки Туп спина боліла й ноги підгиналися з утоми, і вони знов і знов питали у новоприбульців:

- Ну як там? Як там?

І після довгий годин дочекалися нарешті відповіді - відповіді, яка змусила їх побіліти й вражено втупитись одна в одну:

- Ми відступаємо.

- Нас відкидають.

- їх у сто разів більше, як нас.

- Янкі відрізали кінноту Вілера біля Декейтера. Йому треба підмоги.

- Наші ось-ось будуть у місті.

Скарлет і Туп вражено вхопились одна за одну, щоб не впасти.

- То це… янкі сюди підходять?

- Атож, мем, підходять, тільки далеко вони не зайдуть.

- Не переймайтесь так, міс, Атланти вони не візьмуть.