zvijani-vitrom-1

- Ох, як би мені хотілося побачити свого першого онука! - Його задумливі сірі очі були звернені до Скарлет* але дивилися крізь неї і повз неї, як то й з Ешлі бувало* наче він прозирав у якийсь незвісний нікому світ.- Прощавайте, голубонько.

Він скочив у сідло й погнав кобилу легким чвалом - капелюх у руці, срібне волосся відкрите мжичці. Скарлет вернулась на своє місце біля Мейбел та місіс Мід, і лише тут до неї дійшов справжній сенс його останніх слів. Пойнята забобонним страхом, вона перехрестилася й спробувала проказати молитву. Він говорив про смерть достоту так само, як давніше Ешлі, і ось тепер Ешлі… Ніхто й ніколи не повинен говорити про смерть! Згадувати смерть - це спокушати провидіння. Коли жінки всі втрьох верталися під дощем назад до шпиталю, Скарлет подумки молилася: “Пощади його, Господи. Пощади його й Ешлі!”

Відступ від Долтона до гори Кеннесоу тривав від початку травня до половини червня, і коли настали спекотні й дощові червневі дні, а Шерман так і не зміг вибити конфедератів з крутих осклиз лих схилів, надія знову ожила в серцях мешканців Атланти. Люди побадьорішали й прихильніше стали відгукуватись про генерала Джонстона. Коли ж дощовитий червень змінився ще дощовитішим липнем, а конфедерати, відчайдушно обороняючись зі своїх укріплень на схилах гори, все не пропускали Шермана далі, атлантців охопили невтримні веселощі. Надія вдарила їм у голову, як шампанське. Ура! Ура! Ми зупинили їх! Спалахнула справжня епідемія вечірок та балів. Коли до Атланти бодай тільки на одну ніч прибував з фронту гурт воїнів, на честь їх влаштовувано обід з танцями опісля, і дівчата - по десятеро на кожного військового - одна перед одною домагалися права потанцювати з ними.

Атланту вщерть затовпили приїжджі: біженці, родичі поранених, що лежали у шпиталях, дружини й матері тих, що билися на узгір’ях,- вони хотіли бути ближче до своїх на випадок, якщо тих поранять. Крім того, цілі зграйки дівчат насунули на місто з усієї округи, де не лишилося жодного чоловіка віком від шістнадцяти до шістдесяти років. Тітонька Туп вельми несхвально дивилася на цих осіб, вважаючи, що в они прибули до Атланти лише з наміром роздобутися на жениха; вражена безсоромністю їхньою, вона запитувала себе: куди це котиться світ? Скарлет теж їх не схвалювала. Її аж ніяк не тішило суперництво цих шістнадцятиліток, рожеві щічки й осяйні усмішки яких примушували забувати, що вони вдягнені у двічі перелицьовані сукні й узуті в латані-перелатані черевички. Сама вона мала гарніші й новіші туалети, ніж у більшості дам,- завдяки Ретові Батлеру, що з останнього свого плавання привіз для неї нові тканини, але годі було заперечити, що їй уже дев’ятнадцять і вона вже не помолодшає, а чоловіків більше ваблять ці дурненькі дівчиська.

Куди вже їй, удові з дитиною, змагатися з цими юними вертихвістками, думала Скарлет. Щоправда, її саму в ці піднесені дні власне вдівство та материнство обтяжували менше, ніж будь-коли. Вдень заклопотана у шпиталі, а ввечері заморочена танцями, вона рідко навіть бачила Вейда. А часом і взагалі надовго забувала, що в неї є дитина.

У ці теплі вільготні літні вечори всі будинки в Атланті були широко відчинені для воїнів, оборонців міста. Особняки від вулиці Вашингтона до Персикової сяяли вогнями, скрізь влаштовувано прийоми на честь військових, які навіть не встигали змити з себе окопну багнюку, і нічну тишу сповнювали звуки банджо й скрипок, шурхіт ніг у танцях, веселий сміх. Гості громадились круг піаніно й захоплено співали “Твій лист прийшов, але запізно”, а обшарпані кавалери значливо поглядали на дівчат, які пересміювалися з-за віял з індичого пір’я, даючи воякам наздогад, що як надто зволікатимуть, то й зовсім спізняться. Самі ж дівчата не зволікали, коли це від них залежало. Вони без зайвих розважань кидалися в шлюбний стан, підхоплені, як і все місто, виром знервованих веселощів та збудження. Так багато було весіль того місяця, коли Джонстон стримував противника біля гори Кеннесоу, весіль, на яких усміхнена від щастя молода йшла до вінця в позичених у кількох подруг святкових шатах, а наречений у штанях з латкою на коліні, об яке билася шабля! Так багато було запалу, так багато вечірок і розваг! Ур-ра! Джонстон утримує противника за двадцять дві милі від міста!

*

Оборонні лінії південців навколо Кеннесоу були справді- таки неприступні. Після двадцяти п’яти днів безперервних боїв навіть генерал Шерман переконався в цьому. Тоді, змінивши плани, він знову широким обхідним маневром спробував уклинитесь поміж конфедератами та Атлантою. І знову ця стратегія спрацювала. Щоб захистити свої тили,