Звірі

Може, зазначити, що, на мою думку, Макс перевищує службові повноваження? Та чи знаю я, які службові повноваження мають підопічні Доктора Зло? Не знаю. І чи не буде це перевищенням моїх службових повноважень (чи принаймні завдань)?

Я рішуче стер напис «Особисті враження», підписався: «З любов’ю, Д.» та надіслав звіт Жарохові. Подумки посміхнувся, уявивши, як старий гикатиме над підписом, а потім ще рік діставатиме мене своїми тупими жартами про нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Сподіваюся, це відволіче його від самого тексту звіту, якому краще пасувало б визначення «відписка».

Я зайшов у базу, швидко переглянув коротку інформацію по бабусі та її родині. Нічого цікавого. Зовсім нічого цікавого. Навіть не уявляв, що існує таке стандартне м’ясо.

Дитсадок, школа, ПТУ, робота, дитсадок, школа, ПТУ, робота. Декілька поколінь. Просто родинна традиція якась — жити стандартно й бідно, без жодних амбіцій, без злетів і, відповідно, без падінь… Чи так усі живуть? А я просто зіштовхувався виключно з нестандартними випадками, бо робота в мене така — нестандартна? Коротше, жили вони всі, жили, доки не померли, а бабця, що єдина залишилася на цьому світі, не знайшла на свою голову Омена.

Я потягнувся, позіхнув, вимкнув Катю і впав у ліжко.

Покосився на бар та відігнав зрадницьку думку просто грам для міцнішого сну. Знаю я, у що перетворюються ці мої сто грам, а виспатися треба було. Конче необхідно було виспатися, адже, можливо, саме відсутність нормального сну минулої ночі завадила сьогодні моєму сприйняттю ситуації.

Я вже давно не в тому віці, коли на сон вистачає трьох годин…

Але й цієї ночі виспатися мені не судилося.

Близько другої години (просто диявольський час якийсь!) у двері подзвонили. Раз, другий, третій… Комусь я був дуже потрібен.

— Я сплю, — буркнув я, ховаючи голову під подушкою.

Проте той, хто дзвонив у двері, відмовлявся, видно, у це вірити. Завзятість, із якою він намагався потрапити до мене в гості, відверто лякала.

— Уб’ю, — попередив я надто настирливого відвідувача, проте й це не допомогло.

Вислухавши ще із десяток дзвінків, я сповз із ліжка й увімкнув Катю.

— П’ять хвилин на третю, — повідомила вона.

— Зовнішню камеру на монітор, — наказав я. І смачно вилаявся, побачивши гостя. На моєму порозі стовбичила волохата людина, трохи хитаючись та тримаю чи в руках підозрілу пляшку.

— Не дарма ти мені одразу не сподобався, — повідомив я зображенню Макса, позіхнув і подався відчиняти двері — судячи з усього, клятий екстрасенс не збирався йти, не поспілкувавшись зі мною.

От зараз я його і вб’ю, весело думав я, одягаючись, візьму і вб’ю, є ж за що. Ніхто, крім Жароха, тих, хто стоїть за ним, та декількох мерців, не знав цю адресу. Я — надто секретний проект, аби поширювати відомості про мене, навіть у Конторі.

Я — надто секретний проект, аби залишати живими тих, хто дізнається про мене більше, ніж їм треба знати.

Я відчинив. Макс був п’яний і помітно хитався.

— Привіт, — безглуздо й широко посміхнувся він мені, — а ти що, с-спиш?

— Колобок, Колобок, я тебе вб’ю, — серйозно попередив я його.

— Не вбивай мене, я тобі піс-сеньку засп… гик! заспіваю! — видихнув він, спробував зробити крок уперед, ледь не впав і втримався, лише схопившись за мій комірець.

Я гидливо скинув із себе його руки, заштовхнув до кімнати та зачинив двері.

Макс всівся на підлозі, обіймаючи пляшку, та з тією ж безглуздою посмішкою витріщився на мене.

— Як ти мене знайшов? — спитав я.

— Знайшов, — вичерпно відповів він, простягнув мені пляшку (яка виявилася півлітровим «Hennessy») і знову гикнув.

Однією рукою я рішуче видер у нього коньяк, іншою — рвучко поставив на ноги, повторив повільно, дивлячись в очі:

— Як. Ти. Мене. Знайшов.

— Сканер! — вагомо відповів він, підняв вказівного пальця, зосередив на ньому погляд, тоді тицьнув його собі у лоба. — Ска-нер!

Так-так-так… Цікаво… Я відпустив його, й він тут же знову гепнувся на підлогу.

— Ти знаєш, що за це тебе можуть убити? — спитав я, ставлячи пляшку на полицю.

— «Не ходіть туди, вас там уб’ють»… — зосереджено вивчаючи власну ногу, процитував він. — Звідки це?

— Залежить від того, яке ім’я вставити після «не ходіть туди», — відповів я.

— Макс, — запропонував він і раптом зареготав.

Цікаво… Дуже цікаво… Нашого екстрасенса знову підводить відсутність акторського таланту. Якби він спілкувався зі звичайною людиною, вона, може, й повірила б у те, що він п’яний як чіп. Та спілкувався він зі мною. І знову перегравав.

Ні, без сумніву, індиго було п’яне, але не настільки, як намагалося продемонструвати.

Чого він хоче? Навіщо влаштовує мені вистави одного актора?

Навіщо підсилати мені цю дитину, Жароху? Перевірити, чи вб’ю я її? Чи не постарішав, чи не втратив потрібної жорстокості? Навіщо тоді було закручувати історію з дівкою?

Аби я встиг звикнути до Макса? Тоді нелогічно, що він припхався до мене першого ж вечора, ми мали провести разом хоча б декілька днів, аби я звик до нього… та й не звикаю ядо людей; як показує практика, звикати до них — шкідливо для здоров’я.