14 друзей хунты

Родилась 10 апреля 1971 года в городе Свердловске Луганской области. До войны работала частным предпринимателем, писала стихи, занималась общественной правозащитной деятельностью и защитой экологии родного края.

С 2007 года — член НСЖУ, главный редактор газет «13-й этаж» и «Социально-правовой вестник». Взять псевдоним пришлось в марте 2014-го, когда в ответ на проукраинскую позицию, открыто высказанную в Интернете, ей и ее семье начали угрожать пророссийски настроенные граждане.

В настоящее время Олена Степова — блогер, беженка, автор книг «Все будет Украина», «Час В… Время В…», «Світло рідного дому». Активно публикуется в блогах и СМИ, ведет аналитику оккупированных районов Луганщины в блоге «Все будет Украина».

Абрикоси Донбасу

Знаєте, за що я вдячна війні? Дурні, а може й страшні слова, не знаю. Але я вдячна за можливість побачити Людей, показати Людей, за відкриття Людини в Людині.

Усе інше мине.

Раніше ми не цінували людяність. Сприймали її або як належне, або як прояв слабкості. На тлі обнулення моралі вибухом залишитися Людиною дуже складно, повірте.

Краснодон Луганської області. Він трохи схожий на шахтарський Свердловськ. Нині, після декомунізації, він Сорокине, а Свердловськ став Довжанськом. Ніколи не кажіть мені, що шахтарські міста однакові. Ні! Вони можуть бути схожі будівлями чи радянським символізмом, але вони різні, навіть у своєму занепаді.

У цих шахтарських містечках, що тягнуться сходом Луганщини аж до кордону з Росією, однакові проблеми з екологією, копанками, криміналом, контрабандою. Зараз там ще й однакові війна та окупація. Але й різницю побачити не важко. Не тільки в містах, а й у людях.

Ринок міста Краснодона (Сорокине) розташований уздовж узбіччя дороги, що веде зі Свердловська на Луганськ. Точніше, ринок усередині огорожі, трошки далі. А біля дороги, як і в усіх придорожніх містах, стоять розкладні столики, за якими сидять бабусі.

Молоко, сир, помідори, огірочки, малина, вишні, абрикоси складені у візочки, трошки прикріті серветками, інколи рушниками, але не вишитими, ні, сучасними, з принтерним друком.

Навесні весь цей придорожній ринок заставлено абрикосами. Вони лежать на тарілочках, у кошиках, на простирадлах, скатерках, серветках або газетах.

Коли навесні дорогою, що підіймається з боку ще засніженого Свердловська, заїжджаєш у Краснодон, тебе огортає ніжно-медовий аромат квітучих дерев.

Тут уже весна! Ти фотографуєшся на тлі біло-рожевих дерев-наречених і дивуєш відісланим селфі друзів, які у Свердловську ще не зняли зимові чоботи.

Ми завжди перші абрикоси привозили саме з Краснодону, купляючи їх у бабусь біля траси. Це як традиція, як данина весні! І сміємося, що це ми не абрикоси веземо в наше місто, а саму весну.

Баба Валя, яка торгує на маленькому риночку в Краснодоні, виділяється на тлі інших товарок. Маленька, сухенька, зігнута хворобою навпіл, вона завжди сяє, як ота донбаська абрикоска. Така ж сонячна і майже прозора.

У баби Валі завжди великий вибір фруктів. У неї в саду зібрані, напевно, усі сорти нашого краю. Біло-жовті, м’які й ніжні, що можна просто висмоктувати з трохи кислуватої скоринки. Жовті, в оранжево-червону цятку. Ці легко розламуються на дві частинки. А ось помаранчеві, величезні, з пушком, соковиті, як персики, їх неможливо з’їсти, не забризкавши одяг бурштиновим соком. Знаєш це і все одно їси. У машині, на ходу, годуючи чоловіка з рук, сперечаєшся з дітьми й розпихуєш усім у руки вологі серветки. А потім, виїхавши з Краснодону, зупиняєшся біля джерельця, щоб відмити цю солодкість, що застигає на руках яскравими краплинами. Або ось, жовто-рожеві, трохи довгі, з гострою кісточкою. Цю кісточку не викидаємо. Сушити. Обов’язково сушити і, розколюючи, насолоджуватися мигдальним смаком ядерця.

А ще в баби Валі є молоко. Козяче. У неї 13 «сусідок», як вона називає своє господарство. Вона їх старанно годує абрикосами та степовими травами. Сушить на зиму гілки квітучої акації, буркуну, яблука, трави, щоб годувати «сусідок», тому й молоко в неї завжди солодке, жовтувате й пахне літом. Навіть узимку.

72-річна баба Валя пам’ятає всіх, хто купує в неї молоко. А тих, хто бере часто, пам’ятає по іменах, навіть їхніх дітей і родичів.

Баба Валя жінка грамотна, працювала колись на шахті бухгалтером, зосереджена, але з гумором. Це, напевно, наша порода — жінок-шахтарочок-степнячок. Щоб із твердою рукою, вогником в очах та запалом у душі.

Наливаючи молоко та складаючи абрикоси в кошик, баба Валя завжди гомонить: