14 друзей хунты

— Вчора знову Ганна Германівна з Юлією Володиміровною зчепилися, — йойкає баба Валя, розповідаючи про своїх «сусідок», — та Ангела напоготові, не дрімає, в Ангели, ти ж знаєш, усьо має бути в порядку, то як дала обом драйву. Всьо, до ночі тиша. Нє, дитинко, Анджеліну Джолі не доїла, ще козлятко носить. От скажи, шо від її молока люба баба красивіше! Ти ж, дитино, мило сама робиш, от чудна, га, і як, получається? А-а-а-а, я тобі казала, бери молоко від Джолі, така краса буде. Гарне, кажеш, мило вийшло, ото ж, для краси, Анджеліна все для краси дає. Я дівчаткам, що тількі ціточки рости починають, завжди від Анджели молоко даю. Хай наливаються, як білий налив. А яблочок не треба тобе? Шо в тебе, у дитятка алергія пройшла? Пройшла! Слава богу! Ангіни немає?! Алла Борисовна сьогодня так душевно мекала, шо її молоком тільки ангіну й лікувати, так! А Софочка не в дусі. Ти ж знаєш, дитинко, як Алла Борисовна в голосі, то Софочка не в дусі…

Як я сумую…

За абрикосами Донбасу. За теплом. За гіркуватим, просякнутим пилом, маслянистістю чабрецю та шавлії степом. І за молоком баби Валі…

Дзвінок із Краснодону. Минув рік війни. Ми ще не привчилися казати Сорокине. Може, після звільнення… Коли є зв’язок, то друзі дзвонять, розказують, як воно, шо трапилося. Дуже ж це важливо, знати, як живуть в окупації, чи чекають, чи не втратили надію.

— Лєна, а пам’ятаєш нашу придорожню бабу Валю з Ганною Германівною і Юлією Володиміровною?

— Та хіба ж можна забути? Пам’ятаю, пам’ятаю, як вона, тримається?

Я знаю, що баба Валя живе з зятем і онуком. Дочка поїхала на заробітки чи то в Київ, чи то в Росію, чи то закордон і не повернулася, кинувши чоловіка, сина і матір. Так вони й залишилися, як каже баба Валя, бідувати разом.

Подруга каже:

— Уявляєте, прийшли ми з дітьми за молоком. Хоча яке там прийшли. Прокралися. Господи, боїмося ходити рідним містом. Очі ховаємо від цих камуфлижних «захисників». Назахищали: ні грошей, ні роботи, ні зв’язку. Ринок, щоправда, працює на повну. Товару багато, на будь-який смак, колір, гроші. Але ціни! Хоч бабульки зі своїм господарством рятують. У них дешевше. Стоїмо, беремо молоко і яйця. І тут ідуть камуфляжні. Патруль. І відразу до нас. Точніше, до бабів. І так нахабно: «Здесь торговать нельзя. Мы народная налоговая. Штраф все приготовились платить».

Наші бабульки аж заціпеніли.

Першою підняла голову баба Валя. І каже камуфлижніку: «Хлопчику, а в тебе документ є? Нам би паспорт подивитись!»

Камуфлижне дістало посвідчення батальйону «Схід-лнр» і тицяє їй в обличчя з муканням: я мовляв, представник ЛиНиРи, ви зобов’язані дати пожертви, типу податки.

А баба Валя дістає паспорт. Український. І йому тиць у морду:

— У мене, хлопчику, паспорт громадянки України. Це — моя земля. Я на своїй землі торгую молоком, шо моя коза дає. У кози, хлопчику, є паспорт. У якому записано, что вона, коза українська, з ім’ям по-батькові, у здоровому глузду і вимені. А в тебе паспорта немає. І хто ти? У кози є паспорт! І вона коза. У козла є паспорт, і він має своє право на козу та капусту! А в тебе шо? Папірець, шо ти з ЛиНиРи? Та їзжай, їзжай у ЛиНиРу й не загороджуй наше українське сонечко, бо абрикоски ж тендітні та тепло люблять.

У камуфлемордого впала щелепа разом з автоматом. Він, може, й хотів що сказати. Але бабки прийняли люту позу руки в боки: «Де там ваша комендатура, будемо скаржитися, дійдемо до Москви» та всі дістали українські паспорти. Він щось мекнув і пішов. Пішов!

А навздогін йому від колясочок, візочков, стільчаків та рушничків лунало:

— Ага, ти диви, наїхало, значить, ходють!

— Нє, ну заведи козу, подої, помий, а потім йди податки збирай, та ні ж, не вміють, на все готове лізуть, тьху!

— Слухайте, коли ж це закінчиться, а? ЛеНеРія ця, яка ЛеНеРія, баби, а хто телевізор хоч дивився, шо воно таке? Треба на них десь натиснути, шоб з міста пішли.

— Тю, дурна, та це ж оно, Свєтка та Катька, шо на ріхфірендум ходили, то вони ж ЛеНеРію хотіли.

— А де Катька, шо я її не бачу? Я б її попитала, за все оце попитала.

— Тю, та Катьку ж зимою поховали, в неї ж усіх на війні повбивало.

— Ой, а я, дурна, минулого разу бутиль молока віддала, шоб воно вдавилось, оте камуфляжне. Валя-я-я! Шо ж ти не сказала, шо паспортом його треба, паспортом!..

…Любі мої абрикоси, ви тільки тримайтеся там, гаразд?

Хто вони, фашисти, або Що йде назустріч смерті?

Я весь час повертаюся до страшного часу — осінь 2013-го — березень 2014-го (період Майдану та початку «російської весни»), коли ЗМІ Луганської та Донецької областей, чиновники, прокурори, міліція, депутати всіх рангів кричали й переконували: «Влада в Києві в руках бандерівців і націоналістів. У Києві переворот. Вони нас ненавидять. До нас їдуть українські фашисти — вбивати мирних громадян і трощити наші мирні міста».

«Загони народної самооборони» в місті Свердловську з’явилися після полум’яних виступів мера міста Олександра Шмальця та народного депутата України шостого скликання Олександра Коваля у стилі «до нас їдуть нацисти».