То, що це був німець, з’ясувалося згодом. Він мав при собі шмайсера, флягу, похідний ранець, каску відповідної форми і був одягнутий у військове. Мабуть, смерть застала його зненацька. Перебігав річку, наздоганяв чи тікав від когось, не вмів плавати, загрузнув у болоті своїми величезними, важенними чоботами, і болото не відпустило його. Тридцять років пролежав. Чекав на янгола, який знайде і витягне його з цього гнилого болота. Чекав свого. А знайшов мене.
А тоді шестеро хлопчаків, які знайшли мерця, відчайдушно намагалися якнайшвидше вистрибнути з води і дістатися берега. Але це погано виходило. В’язке болото не відпускало — не хотіло нас відпускати. Ми дізналися його тайну. Ми йому сподобалися. Ще й мрець обома мертвими руками тримав нас за босі, посинілі від страху ноги. Було дико страшно. Було дико важко робити кроки. Хто був у взутті — назавжди згубив його. І цей звук, коли висмикуєш із болота ногу, — всмоктуючий, квакаючий, турбулентний, — закарбувався у пам’яті назавжди.
Так звучав страх.
Потім цей звук снився мені з певною періодичністю — як передвісник небезпеки, біди, поки не наздогнав наяву, в Пісках, через 40 років.
Коли почався обстріл наших позицій градами, ми йшли зі штабу на «точку 3», через городи, навпростець, щоб скоротити дорогу. Перший снаряд приземлився від нас за п’ять кроків і зайшов у розмоклу від дощів землю майже повністю. І — не розірвався. Буває таке. Ми стояли й дивилися на нього, наче зачаровані. Секунд зо п’ять. Коли прилетів другий снаряд і впав трохи далі, але теж поряд, ми вже лежали на землі.
І тоді я знову почув цей звук. Турбулентний, квакаючий, всмоктуючий. Він рухався, наче поршень величезного шприца з інфікованою смертю голкою.
Так щоразу. Він заходив глибоко в землю, глибоко в людей і зворотною тягою затягував усередину все, що трапиться на шляху, — землю, наші крики, нашу зброю, нашу техніку, нас — а потім, наче граючись, видавлював назад у світ, але вже понівечених, перемелених, перетрощених.
То вже потім знайомі артилеристи пояснили, чому піхота має молитися на негоду. Під час негоди, особливо після затяжних дощів чи ранньою весною, — земля розкисає. Снаряд чи міна заходить глибоко, і вибухова хвиля та розліт осколків спрямовується вгору. І зовсім інша історія, коли земля тверда. Тоді снаряд вдаряється до неї, як до бетону, а осколки та вибухова хвиля розлітаються паралельно до землі, в різні боки.
Війна — це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси «речників», які транслюють інформповідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів.
Останній раз я чув той моторошний звук, коли в нашого бійця влучила куля великого калібру і наскрізь пройшла крізь живіт. Та мить, коли в тілі людини вже діра розміром як кулак, але ще немає болю, ще немає крові, ще рана суха; коли куля пролетіла, а звук запізнюється.
Куля — вбила, а людина — жива. Ще жива. Поки що.
Ти безсило дивишся на безсилі спроби санінструкторів затампонувати діру — діру в людському тілі — і твої такі ж безсилі заклинання до вищих сил, на зразок: «Встань, Лазарю. Наказую тобі». Слова — є. Бракує віри.
Але тепер, після всього, я спокійно сплю. Мене більше не лякає той з далекого дитинства звук. Я бачив таке. Мене не злякаєш гнилим болотом, мертвим німцем, командире.
Цю саперну лопатку зробив старий Майстер із Сихова.
Саперна лопатка в бою — це смертоносна зброя. Не така шляхетна, як меч, не така проста, як сокира, не така швидка, як штик-ніж. Вона — триєдина. У ній теж захована віра. В одній особі — меч, сокира та ніж.
До того ж, це просто лопата. Нею можна копати землю. Але за цю столітню війну жодного разу не довелося бачити чогось подібного. Жоден солдат не осквернить свою зброю пошуком їстівних корінців.
Зрештою, якщо копати, то окоп. Чи могилу для загиблих товаришів. Чи яму для вбитих ворогів. Хоча твій окоп — як знати — може статися могилою тобі.
Перед тим як пристати до роботи, Майстер перебував у суворому пості, не кохався з жінкою, тільки ревно молився три ночі та три дні. Бо не кожного дня робиш те, що одному — продовжить життя, іншому — забере.
Ні, він не просив благословення. Він просив швидкої смерті тому, хто мав загинути від його зброї. Відмолював прийдешній гріх.
Майстер добув Вогонь шляхом тертя, прадідівським способом, як учив його батько — бо в такій справі Вогонь має бути чистим — як це робили чоловіки в їхньому роду Майстрів від початку віків.
Майстер наказав своїм трьом синам привезти живої води від Трьох Джерел. Від джерела Святої Анни, із Зарваниці та з твого рідного Острова, де цілюще джерело б’є згори, а на горі стоїть каплиця. Бо гартувати метал на зброю слід живою водою. Це слушно ще в одному випадку — коли куєш хрест.
Про держак для саперної лопатки подбав ще прадід Майстра, теж Майстер і Січовий Стрілець.