14 друзей хунты

Сто років тому він зрізав клена і сховав на горище. На скрипку. Так, Майстер зрізав клена на скрипку. Бо після війни, після часу воїнів, мали настати часи поетів. Так завжди було. І так мало бути. Майстер знав, що настане день і за деревиною хтось прийде.

Старі Майстри вміли бачити майбутнє, тому йшли до лісу, вибирали найкращу деревину, різали й ховали у певне місце, подалі від лихих очей. Щоб відлежалася, відпочила, дійшла, діждала свого. А коли прийде час і та буде готова переродитися, прийде Майстер, онук чи правнук, візьме її до рук — вигладить — і зробить з неї дивовижний музичний інструмент.

Так, Майстри завше, коли ріжуть деревину, гадають, що на скрипку. Майстри завжди думають про скрипки.

І от настав її час. Майстер запалив свічку, проказав «Отче наш» за душі пращурів, поліз на горище старої батьківської хати й дістав столітнього клена, і вже не знати, чи то було тіло клена, чи душа. Він порушив заповіт прадіда і зробив із неї держак для саперної лопатки, а не скрипку, бо настали нині такі часи, що краще мати одну саперну лопатку, аніж дві скрипки.

Лихі часи настали. Нині — час воїнів. Ще не настали часи поетів. Та й нема нині тих поетів. Вони ще настануть. Колись.

І от — вона твоя. Відточена до синього саперна лопатка, як травневе небо на світанні. Гостра, як слово, як хірургічний ніж. Твоє дзеркало і твоя бритва у хвилину дозвілля. Може рік лежати без діла у твоєму наплічнику, наче Біблія, наче ключова дощечка Велесової книги. Ідеальна, наче жіноче тіло. Невловима, як поезія Верлена. Твій меч, твоя катана, твоя кохана, твій хрест, твій Новий Заповіт. Чекає на ближній бій.

У ближньому бою саперна лопатка летить угору, наче відпущена на волю птаха, а побачивши здобич, коршуном падає додолу. І от вже голова ворога котиться у траву, немов якась буденна річ.

Це триває мить. Але миті у ближньому бою буває достатньо, щоб у відполірованій поверхні саперної лопатки на мить відобразилося небо і слід одинокого птаха, який відбився від зграї чи когось шукає. Щоб перехопити сонячного зайчика, теж на мить.

Це мить, коли твій ворог уже не може ухилитися від удару, але ще встигає востаннє побачити у саперній лопатці, як у дзеркалі, своє відображення, поглядом уже із того світу: він ще наче в цьому, і вже наче ні. Він бачить своє обличчя: глибокі зморшки, обвітрена шкіра, червоні від безсоння очі, важкий погляд — ще встигає пожалкувати, що не поголив сьогодні бороду, — якби ж був знав, що сьогодні такий день. Його — останній. Сьогодні твій день.

Якоїсь миті ти побачив у саперній лопатці своє обличчя — обличчя чоловіка, який зараз уб’є іншого, чоловіка, який, можливо, сьогодні залишиться живий.

Схима Майстра, Жива Вода, Живий Вогонь — усе зійшлося. Усе збулося. Твій ворог — мертвий. А ти — живий. Вона зіграла свою роль. Заспівала голосом ненародженої скрипки. Лише не знати, чому в грудях сполотніло від болю серце. Ще немає снігу, бо ж середина листопада, але ти відчуваєш, як довкола тебе й аж ген за обрій у різні боки полотніє від болю світ.

І вона, та, що вже ніколи не стане скрипкою, скривавлена, наче смертельно поранена, лежить у траві і ні тебе, ні твого ворога, ні птаха не відображає. Лише кров і трохи неба. Але неба все менше й менше. Кров розтікається. Кров поглинає небо. Кров заливає все. Кров заливає все.

10.11.2015

7

Стіна бліндажа насувалася на нього з неприхованим наміром розчавити. Земля насувалася повільно, разом із вибуховою хвилею, після залпу із САУ. Він притискався до землі всім тілом, сподівався, що вона захистить його — бо до кого ще, як не до землі, було йому в цьому світі горнутися та всім тілом притискатися?

У цілому світі не було для солдата прихистку, окрім цих стін, окрім цього бліндажа — окрім цієї землі.

Цілий світ сунув на нього війною. Світ полював на нього, кидав міни, ставив розтяжки. Солдат бовтався посеред світу, посеред війни, наче крихітне суденце посеред бурхливого океану. Він уже давно втратив відчуття простору, часу, світла, відчуття неба й навіть того, хто на ньому живе. Втратив те, чого за жодних обставин втрачати не мав, — відчуття хисткої палуби.

Єдине, чого він не втратив, — це відчуття землі. Відчуття землі було гостре, солодке, запаморочливе.

Він ніколи її не мав, ніколи так близько не відчував, як зараз. Лише від такого відчуття землі можна було сповна відчути себе людиною, чоловіком, землянином, оборонцем, солдатом.

Прогримів черговий вибух, і солдат відчув її ще ближче, на собі, в собі, кожною клітиною, серцем. Земля огорнула його чорною крижмою з усіх боків, наче дбайлива мати, обняла, наче кохана жінка після довгої розлуки; він тримав її на руках, наче свою дитину.

Все. Більше не було болю. Він — повернувся. Він знайшов її. Вона знайшла його. Але це був не кінець. Це був лише початок.