14 друзей хунты

Десь там зверху ще свистять кулі, свистять вітри, вибухають снаряди, біжать і гинуть, біжать і гинуть, біжать і гинуть солдати численних армій, квітнуть яблуні й падають додолу дозрілі яблука, а солдат лежить разом із землею — він у ній розквітає. Він підпирає її із середини. На таких, як він, земля тримається.

Там, де лежать солдати, там де ти, солдате, лежиш, згодом цвістимуть сади, битимуть цілющі джерела, стоятимуть храми та дитячі майданчики. Ти покращуєш її якість.

«Ти — є, ти — живий, ти — триваєш», — співає одинока пташка.

16.11.2015

8

Ми сиділи кожен у своєму бліндажі — один навпроти одного — і намагалися вбити. Одне одного.

Ми стріляли один в одного з усього, з чого тільки можна було стріляти, командире, багато ночей і днів.

За цей рік він убив та поранив багатьох моїх товаришів.

За цей рік я чимало його спільників спровадив у лазарет і на той світ.

Але сьогодні все вирішилося. Поміж нами. Сьогодні по наших позиціях запрацювали їхні гради. У відповідь по їхніх позиціях вдарили наші САУ. Усе вирішилося. В один день.

600 метрів. Що таке, командире, 600 метрів на війні?

Стіни його бліндажа стрясалися від ударів. Міжстінний простір, невдоволений присутністю стороннього, намагався стулитися докупи. Це була присутність чужого, недоброго, ворожого, злого — його присутність.

Земля відторгала його. Земля намагалася поглинути його. Земля воліла провалитися крізь землю. Разом з ним.

Він оскверняв її.

Зробивши в ній сховок, він залишався їй чужим, як потворний плід, що вона, зґвалтована, викинула у світі багато років тому. Вона не була й не хотіла бути йому матір’ю. Ні в землі, ні на землі, ні поряд з нею йому місця не було.

Колись вона народила його — свого ворога. Мого ворога. Його.

І ось тепер вона його душила. Вона душила його у своєму лоні, наче диявольський плід. За мене. За себе. За все. За кожного з нас. За нас усіх.

Те місце, де він лежатиме, де він уже лежить, не можна позначати хрестом. Те місце прокляте. Хто він тепер? Гній, попіл, без роду, без імені, непотріб? Тлін. Просто тлін.

Шоста ранку. Сліпий тепловізор. Безформні привиди в густому тумані. Досвітні заморозки. Хрускіт перемерзлого листя під ногами. Два світлячки. Дві цигарки. Дві теплих зірки на всю холодну галактику. Одинокий голос низько стелився землею.

Знаєш, командире, я міг би помолитися за його душу. Та боюся, у нього не було душі.

24.11.2015

9

«Привіт, Кармелюче. Це — Довбуш. Ти маєш мене пам’ятати. Як ні — то буду багатим. Дожити б. Усі ми достобіса розбагатіємо на цій війні. Хіба ні? Ми були з тобою в Азові, потім недовго в ОУН. Як казав Бояр: „топтали Піски“. Тепер у мене інший підрозділ, інший позивний.

Тепер я „25-й“. Чому „25-й“? Після того бою. Хлопці перехрестили. Ти знаєш, як це буває?

Наші поспіхом відходили. Напередодні нам добряче дісталося. Техніку спалили. Двохсотих і трьохсотих виносили на собі. А нас, добровольців, залишили прикривати. Двох кулеметників та двох снайперів.

Ми пропустили їхню розвідку. Трьох бійців. Дозволили зайти до нас у розташування. Слухали їхню хвилю, в убитого коректувальника за день до того взяли рацію, а коли командир групи дав відмашку — „чисто“ — по-тихому зняли їх.

Як я люблю свою зброю! Особливо — ніж! Ось цей, — ручка ізолентою обмотана, — дорогий, свій.

Що таке ніж? Як я раніше до нього ставився? Олівця затесати, порізати хліб. А тепер? Ні! Коли прийде мій час і їхній снайпер першим мене побачить, я хочу, щоб цього ножа мені в домовину поклали. Нехай на тому світі буде при мені. Звісно, якщо це буде не фугас чи пряме попадання з крупного калібру, і буде що збирати. А не як у друга Тура, від якого знайшли лише одну ногу з усього тіла; впізнавали по черевику. Словом, якщо буде могила, домовина, тіло і, відповідно, куди й кому класти ніж.

Чисте поле, в глибину — метрів 300, протяжністю по кілометру в обидва боки, сказати б — пасовисько, уявляєш? Ані тобі кущика, ані впадини, тут — ми, навпроти — вони, на розслабоні, вивалюють, переконані, що ми відійшли.

Ми дали їм пройти 200 кроків, а коли до наших схронів залишалася сотня, почали.

Це було красиво. Раніше я таке бачив лише в кіно.

Вони набігали напроти сонця, в давнину романісти писали — у світлі вечірньої зорі. Я бив, навіть не заглядаючи в приціл. Це була легка здобич. Вони билися, наче гуси, які увечері сіли на водойму, а на ранок вросли в лід. Єдине, що мене непокоїло, аби не підвела зброя, — затвор не заклинило, дуло не перегрілося, не перекосило набій. Коли вони зупинилися, я сказав: „25-й“. Ми вчотирьох поклали роту, брате! Тоді я плакав і землю їв. 25! У пекло спровадив. За один бій! Гадаєш, легше від того, що в пекло? У проміжку між два рази напитися води, два рази подимити цигаркою.