14 друзей хунты

Я не міряю війну вбитими, кількістю тобою знятих, пійманих на приціл. Це не личить солдату. Але ще ганебніше рахувати ордени на грудях чи на погонах зірки. Я рахую гільзи. От і все. Коли стріляних гільз набирається повний підсумок, йду подалі в ліс. Там, щоб ніхто не бачив, акуратно закопую їх. Кожну гільзу кладу акуратно в землю, як нас Бог кладе. Відчуваю, що так правильно.

Три підсумки за два роки, три братські могили, відомі лише мені. Після першої я вже не можу спати. Думаєш, ти бог, бо можеш убити? Як на бога, ти мав би народжувати. Про милосердя не кажу. У цьому світі — це непідйомний хрест. У кожній такій гільзі жила чиясь смерть. Це я її випустив. Це я вирішив, кому прийшов час умирати.

Може, у нього ще був час виправитися, змінити своє життя, стати іншою людиною і звідси забратися, розкаятися, повернути додому, народити дітей. Але я вирішив: досить, усе. Він більше не буде не просто тим, ким був, але й тим, ким міг би стати. „Зірвати вишню зеленою“. Це безглуздо — зривати вишню зеленою. Вбити гусінь — значить не залишити їй шансу переродитися метеликом. „Птахи й кулі не можуть жити в одному небі“. Де тут метелики? Я вбиваю гусінь.

За ці два воєнні роки раптом виявилося, що, окрім тебе, мені нікому зателефонувати, брате. У мене нікого не залишилися по той бік війни.

Чого варте саме поняття „до війни“?

До війни. Щось таке далеке. І ніяке. Мале. Без смаку. Безбарвне. Як сам тодішній ти. Тепер усе буде інакше. Після війни. Вже сьогодні я чітко пам’ятаю обличчя тих солдатів, чую їхні крики, бачу їхні прострелені голови — голови, які я прострелив, — але майже забув обличчя своєї сестри й братів.

Це сьогодні всі ми солдати, хоробрі вояки, бійці, козаки, самураї чи, сказати б, — мамаї. Усі пройшли випробування вогнем. Усі знаємо, що робити під час бою, але всі досі безпорадні, коли стикаємося зі звичайним життям.

Але тоді, після бою, тільки ти сідав і писав вірша, наче справдешній японський воїн, як личить самураєві, і вся слава, все, що ми напрацювали гуртом, діставалося тобі.

Несправедливо. Так ми тоді гадали. Нарікали. Ми не знали, що вірш — це продовження бою, а для багатьох, для наших загиблих побратимів — це ще й продовження життя. Хочу нині перед тобою покаятися. Пробач мій гріх.

Дурні ми тоді були, як усі цивільні. Як усі цивільні, ми не тямили жорстокої краси війни. То вже потім бій перетворюється на медитації, то вже потім козак стає мамаєм.

Тоді ми ще не були 24 години на добу солдатами — на всі атоми, на всі 80 кілограмів ваги власного тіла, плюс — 40 кілограмів зброї та амуніції, — тоді, після бою, ми ще могли знову ставати слабкими, звичайними людьми.

Але сьогодні осколок міни розпанахав живіт моєму напарникові, моєму другому номеру, і от я сиджу на порозі госпіталю, п’ю спирт великими ковтками, і все це вже не має значення.

За цю війну це в мене третій напарник. Перших двох поховали. Одного забрало Дебальцеве, другого — Зеніт.

Мій напарник — дівчина. Війна. Так сталося. Марічка. Насправді мій перший номер в усьому, окрім пострілу, зараз на операційному столі.

Я, коли виносив її з-під обстрілу, до білого вимив руки у її крові.

Кажуть, Бог любить трійцю. Я теж люблю свого третього напарника. Якщо він її забере — чим він кращий за мене? Я — снайпер. Я — вбивця. Але він теж не бог. Він — звичайна смерть.

Як на війну потрапляє дівчина, сам знаєш. Як журналіст, як санінструктор, як волонтер. Поки щось не трапиться. Поки не стане для якогось підрозділу своєю, оберегом, талісманом, а війна з брудними ногами не залізе в душу їй. Поки когось дуже близького не втратить чи навпаки — дуже близького знайде. І все. Одне й те саме на війні безглузде запитання: „Зброю дасте?“

Війна. Не дамо — сама візьме. Будь-де. Будь-де.

Знаєш, удома в мене дружина, двоє діток. Гарна дружина і двоє гарних дітей. Майже дорослі. Живуть із батьками на Вінниччині. Усі чекають на мене. Чекають, коли я повернуся з війни.

Даремно. Я не повернуся. Немає мене. Того, якого вони знають, давно немає. Вони того не знають. Ніхто цього не знає. Я сам не знав досі. Але ти — розумієш мене?

Розумієш? Воно мене із середини рве. Тому сиджу я на порозі госпіталю, п’ю чистий спирт великими ковтками і телефоную тобі. Мушу з кимось поділитися. Вірша б написати. Я пишу. Нікому не показую. Відколи став мамаєм.

Але душу заціпило. До того ж — бракує хисту. І слів. Особливих слів. Потрібні особливі слова, щоб це оповісти. Не знаходжу. Грішний. Пробач, брате. Не маю кому більше. До тебе. І до Нього. Отче наш… Ти, що єси…»

На цьому зв’язок обірвався. Я передзвонював. Він не відповів.

По правді сказати, я не пригадую бійця з позивним Довбуш. Не можу згадати його лиця і дуже мучуся цим.

Тоді, два роки тому, люди приходили нізвідки і раптово кудись зникали, кожен чинив на власний розсуд, кожен по-своєму бачив це.

За два минулі роки з тисячами людей перетнула мене війна, і лише двом десяткам із них сьогодні я можу зателефонували, і вже нема сили жалкувати про це.