Абіссінець

Дійсно, він сприймав цих трьох людей з благоговінням, до якого додалося приголомшення пастухів у печері, яким робить милість власною появою сама Богородиця.

— Отже, — сказав Понсе, — бачите, яка уважність з боку Негуса: ці троє служників є частиною дарунків, що він їх призначає королю Людовіку XIV.

Отець Плантен не зводив з абіссінців очей доти, доки вони не повернулися, кульгаючи, до кухонь.

— Ви кажете, — знов почав він, коли раби вийшли, — що це один з дарунків, що їх Імператор призначив Королю. Себто є інші?

— Ах! Звісно, отче мій, — відповів Жан-Батіст, — і набагато значніші.

Отець не міг збагнути, який дарунок міг перевершити той, який він щойно побачив. Понсе, дозволив розігратися його цікавості, повільно засунув руку до кишені та витяг звідти лист.

— Цей лист, на щастя, не потрапив до поліції Паші, —промовив він.

— Послання! Послання Імператора?

— Написане писарем під його диктовку та завірене його печаткою.

Мюрад слухав розмову двох чоловіків. Почувши, як Понсе каже про лист Негуса, він жваво повернув голову в його бік, через що знов пробудилася його мігрень. Він встиг лише помітити, як аптекар хитро підморгнув йому оком, і впав на подушки, попросивши вибачення в отця Плантена. Священик уже тягнув руку до Понсе, щоб схопити лист.

— На жаль, — сказав той, ховаючи папір у кишеню, — Король суворо наказав передати цього листа Людовіку XIV у власні руки. Нічого, що вже прочитали інший лист. То була лише вірча грамота. Цей не прочитають. Я присягнувся.

— А що ж у цьому… посланні? — сказав єзуїт, згоряючи від нетерпіння.

— Отче мій, послання то, чи лист, — це байдуже, обидва вони для Короля.

— Так, але, окрім подробиць, сам дух?

— Найсприятливіший. Ось усе, що я можу вам сказати. Негус віддає шану Королю Франції та показує свою добру волю стосовно релігійних питань.

— Добре, добре, — сказав єзуїт… — то він уже припускає двоїсту природу Христа?

Понсе підняв брови, як зробив би той, хто знає, що підстави для занепокоєння відсутні, але сказати нічого не може. Отець Плантен задоволеним виглядом показав: він зрозумів.

— А… інші дарунки? — спитав він.

— Вони тут: золото, мускус, прянощі, шовкові пояси та вміст скрині, відкрити яку ми можемо лише перед Королем.

— Чудово… Чудово! Ваша місія є цілком успішною.

— Отець де Бревдан, на жаль, не побачив її завершення. Але, повірте мені, ми були вірні його пам’яті, і наш успіх не був би повнішим, якби він ще був серед нас.

— Я бачу! Накази, віддані отцем де Лашезом виконані, найкращим чином. Треба, щоб ви неодмінно доповіли Королю про ці прекрасні наслідки.

— Я вважаю так само, — сказав Понсе з поклоном. — Нажаль, як ви знаєте, це неможливо.

— Так, турки…

— Турки, отче мій, мають широку спину.

— Що ви хочете сказати?

Понсе, плеснувши в долоні, покликав рабів, і вони прийшли наповнити чашки. Він бажав насамперед змусити їх ще раз пройти перед єзуїтом, щоб остаточно розігріти його апетити. Коли вони пішли, отець Плантен знов почав розпити.

— Ви мені казали щось про турків, — сказав він ледь розгублено.

— Ні, мій отче, це ви мені про них казали. Щодо мене, то я висловлював свої сумніви.

— Як, ви не вірите, що подорож до Франції заборонив Паша?

— Я не знайомий з Мехмет-Беєм, — сказав Понсе, — але довго лікував його попередника. Якими б вони не були фанатиками, — а здається, що цей-таки великий фанатик, — ці османи не переходять з нами визначених меж.

— Що ви хочете сказати?

— Я хочу сказати, що жоден турок не наважиться обшукати будинок у колонії без того, щоб на це дало свою згоду консульство.

— Ви гадаєте…

— Що турок та месьє де Майє уклали проти нас у цій справі деяку дивну угоду.

Спочатку єзуїт здавався приголомшеним. Потім, коли його ніздрі залоскотав запах заколоту, очі, замкнені в заглиблення надбрівних кісток, і тонкі губи прийняли ще впертіший вираз:

— Звинувачення, що ви його висунули, є дуже серйозним, месьє Понсе. Доводиться визнати, що дехто не хотів виконати волю Короля…

— Здається, ви гадаєте, мій отче, що Король має лише одну волю. Однак, є підстави побоюватись, що він висловлює одразу декілька: одну — для тих, хто хоче врятувати його душу, іншу — для тих, хто проводить його політику.

Отець Плантен поринув у роздуми.

— Зрозумійте мене, — сказав Понсе. — Ми підкорилися наказам, що їх передав отець Версо, і сумлінно виконали те, чого чекав від нас Король. Аби не розірвати ті зв’язки, які ми зав’язали, є дуже важливим, щоб ми доповіли йому про все самі, та щоб посол Негуса міг підтвердити, що його послання було передано Людовіку, і щоб він повернувся з відповіддю. Але це, звичайно, суперечить інтересам тих, для кого союз із турками є важливішим за виконання Францією свого великого християнського призначення.

Єзуїт важко підвівся.

— Я це швидко з’ясую.

Він розпрощався з Понсе, порадив йому не будити Мюрада, який хропів уже кілька хвилин, та пішов хутким кроком, із задоволеним обличчям людини, яка збирається зануритися в гріх з метою одержати над ним рішучу перемогу.

Розділ 9