Абіссінець

Три дні нічого не було чутно. Три довгих дні, упродовж яких Понсе не хотілося нікуди йти, бо всюди можна було наштовхнутися на тих, хто навперебій запрошував його на вечерю. Починався гарячий сезон. Вітер з Нілу приносив міазми гирла. Понсе пустив чутки, що хворіє, і невдовзі дійсно захворів. Він відчував, як по тілу пробігає лихоманка, та, час од часу, біль стискає коліна та лікті. До цього приєдналася туга, яка утримувала його цілими днями в гамаку, зануреним у маячіння, де він безвихідно блукав, та пам’ятав лише, що воно було сумним. Франсуаза, яка щодня його відвідувала, сказала зі сміхом, що ця хвороба від кохання. Він був готовий їй повірити, але від цього не одужував. На другий день вона принесла записку від Алікс, яку він перечитав сто разів. Там не було нічого: кілька ніжних слів, та ще й такі, щоб не дуже компрометували, якщо записку перехоплять. Але їх написала вона. Він роздивлявся на ці рядки; вони починали плисти, та, в арабесках, позбавлених змісту, він бачив рухи, руку, якою вони виконувалися, і нарешті — ту, що водила рукою. На третій день прийшла ще одна записка. Вона містила інші ніжні слова. Наприкінці Алікс додала невеличкий відступ, розуміння якого коштувало Жану-Батісту певних зусиль, бо зміст його виходив за межі їх кохання:

«Не знаю, чи ти помітив, але наша люба Франсуаза страждає через пристрасть, у якій не знає, як освідчитися. Вона закохана в твого друга метра Жюремі. Треба сказати, що він дійсно виглядає так суворо, що я розумію її вагання. Але ти добре його знаєш, і міг би трохи розпитати…»

Метр Жюремі, про чию участь у подорожі до Абіссінії ніхто не знав, міг вільно пересуватися колонією та містом. Він відвідав кількох хворих, хоча сам не лікував. Але клієнти Понсе благали його поновити колишню діяльність. Протестант пішов занести мазь із ююби застудженим і каломель тим, кого мучив біль у нутрощах. Він завітав також подивитися на Мюрада, який на той час вирішив, на щастя, поводитися тихо.

Коли, цього третього вечора, повернувся метр Жюремі, Жан-Батіст попросив його побути з ним. З таким суворим серцем треба було починати здалека. Але хвороба надає журбі особливих прав, тому Понсе почав зі своїм другом розмову про минуле в ностальгійному тоні. Попри довгі роки дружби, сумісні подорожі, Жан-Батіст ще багато чого не знав про життя метра Жюремі.

— Ти якось казав мені, що був заручений? — сказав Жан-Батіст із приводу якогось спогаду.

— Так, — похмуро відповів учитель фехтування.

— Ти й зараз заручений?

— Може бути.

— Як так? Ти не знаєш?

Протестант не дуже любив виливати душу. Жан-Батіст наполягав.

— Це досить незвичайно — бути одруженим, і не знати про це.

— Еге ж! Я це визнаю. Але життя…

— То ж розкажи мені! Це розважить мене, а для мене це необхідно.

— Усе дуже просто, але я боюся, що ця розповідь не дасть тобі тих веселощів, яких ти шукаєш. Мій батько був ковалем, неподалік від Ізесу, я тобі казав. Наша родина була з Італії. Колись, століття тому, вона навернулася до протестантства. Я сам до вісімнадцяти років ні про що не турбувався. Навколо нас перебували лише протестанти. Я навчився ремеслу свого батька, і він думав працювати зі мною. Я одружився з дівчиною з того краю. Її звали Мариною. Якби ти знав, що то були за часи. Тому вже двадцять п’ять років! Люди в нас кохалися, допомагали один одному та, з найменшої нагоди, влаштовували свята, хоча зовсім не мали багатства. Треба сказати, що протестанти люблять збиратися разом, може тому, що їх небагато: це їх заспокоює — бути серед людей. То ж свято було велике — на виході з церкви, в той ранок, коли ми обвінчалися. Вино, скрипки! Та тут… За вісім днів — чуєш? — за вісім днів Король скасовує указ про терпимість. Усі зрозуміли, що готується щось жахливе. Лувуа вислав своїх драгунів, які чекали в гарнізоні. Наші зібралися в горах: людей виявилося навіть більше, ніж тиждень тому на весіллі. Усі голови родин, у накидках з овечої шкіри, великих чорних капелюхах та з Бібліями в руках. Вирішили — якщо справи повернуться кепсько, хлопці старше двадцяти років та молодше тридцяти п’яти втечуть за кордон.

— Ти поїхав за вісім днів після весілля?

— Точніше, за дев’ять. Зауваж, що то було не легким рішенням. Громада хотіла захистити не слабких, а навпаки, уберегти від ворога нашу силу: на місці залишили жінок, Дітей, старих, і лише молоді чоловіки, ті, хто міг битися, були врятовані. Та ось — ховаючись, я перетнув Кос, потім Аквітанію, де служив на рибальських суднах; потім подався до Сполучених Провінцій, до штатгальтера Вільгельма. Бився в його війську в Англії; потім повернувся до імператора, і ти познайомився зі мною в Венеції як з учителем фехтування.

— А твоя дружина?

— Я про неї нічого не знаю, — сказав протестант, опустивши очі.

— Ти кохав її?

— То була моя дружина.

— Лише дев’ять днів, — сказав Понсе, — дев’ять днів!

— Але перед Господом присягаються навіки…

— А якщо вона померла?

— Я вільний.

— Хіба ти не пробував…