Абіссінець

Жан-Батіст відійшов, сів на балюстраду та, підкріплюючи свою думку рухами руки, в якій тримав шпагу, почав немов викреслювати лезом літери в повітрі:

— Є-зу-ї-ти. Єзуїти! Авжеж, — сказав він. — Лише вони можуть уладнати справу.

— Але, дідько забирай, що ти маєш на увазі?

— Подорож до Версалю. Лише вони, кажу тобі. Гай-гай! Як я про це раніше не подумав. Так і є: єдині, хто може схилити консула та добитися, щоб ми дійшли до Короля, це, звісно, ті, хто передав його наказ. Якщо ми навчені гірким досвідом не довіряти цим попам, то через це не варто забувати про їхню могутність.

— Але ти забуваєш, — сказав метр Жюремі суворо, — що в Абіссінії ми дали урочисте обіцяння, що єзуїти більш не повернуться. До Версалю ми хочемо їхати саме заради того, щоб розповісти Королю історію, прямо протилежну тій, якою його пригостили оті добрі пастирі. Отже, їх як раз і не варто просити нас супроводжувати.

— Твоя правда. Але в наслідок цієї непохитності ми не поїдемо до Версалю взагалі, а єзуїти так і будуть самі нав’язувати двору свою думку.

— Нехай краще вони нав’язують її самі, ніж з нашою допомогою.

— Та ні! — сказав Понсе. — Поміркуй: якщо ми спільно з ними поїдемо до Версалю, то не підтримуватимемо їх, а навпаки — урочисто заперечимо їм, коли говоритимемо з Королем. Йдеться про те, щоб використати їх. Нічого більше.

— Ти поки що не перейняв їхніх ідей, але вже пройнявся їхніми методами, як я бачу.

— А як ще битися, як не тією ж зброєю, з якою нападають? Коли я атакую шпагою, ти захищаєшся ложкою?

— Переймати вади того, з ким воюєш, це вже означає дарувати йому перемогу.

— Тоді треба лишатися чистим та померти.

— Так, краще померти, ніж стратити, але, — додав метр Жюремі з висоти свого зросту, — можна бути чистим та перемогти.

— Ми відхиляємося, — сказав сердито Жан-Батіст. — Йдеться лише про те, як послання Негуса може потрапити до Версалю. Ось у чому питання, справжнє питання. Та я кажу тобі, лише єзуїти можуть здійснити це чудо.

Метр Жюремі повернувся, зробив три кроки до муру й підійшов знову до свого друга.

— Жане-Батісте, ти зараз усе змішаєш. Ти наполягаєш на цій подорожі заради себе самого. Та ось ти вже готовий, заради найегоїстичніших своїх бажань, зламати дане слово.

— Не смій, — гукнув Понсе, та стукнув по залізу балюстради руків’ям шпаги.

— Хіба ж я неправий? — сказав метр Жюремі, лишаючись на межі світла та тіні.

— Ти правий та неправий. Так, я хочу до Версалю по своїй справі. Ні, я не зраджу Короля абіссінців. Я докладу однакових зусиль до обох справ, і вдало виконаю обидві.

Метр Жюремі відступив на крок у тінь, і там залишився. Понсе знав, що означає цей рух.

— Дозволь мені це зробити, — сказав він спокійно. — я лише прошу тебе не втручатися, і довіряти мені. Я сам поговорю з єзуїтами, сам візьму на себе ризик уплутати їх до нашої гри, і сам нестиму відповідальність за їхнє викриття перед Королем.

— У моїй церкві, — сказав метр Жюремі, виходячи з темряви, — проповідують лише прикладом. Я не збираюся навертати тебе ні силою, ані переконанням. Сам я до єзуїтів не піду, і дуже сумніваюся, що їх можна обдурити. Але я не заважатиму тобі йти своїм шляхом… Та сподіваюся, що ти свого доб’єшся.

Жан-Батіст, щасливий через свою ідею та задоволений, що його друг не буде нічому противитися, підійшов до метра Жюремі, який теж зробив крок уперед. Вони взялися за келихи та підняли їх за свою щиру незгоду, під поглядом Веги та під схвальний гавкіт каїрських собак.

* * *

Від вечері в консульстві Мюрадові залишився сильний головний біль, котрий він пов’язував із їжею, але який швидше походив від напоїв, оскільки їх він спробував усі та у величезній кількості. Він навіть вживав суміші, які приголомшили його сусідів: шампанське, бургундське й абсент у одному келиху…

До того ж, наступного ранку, ефіопський раб, який щодня голив йому голову осколком пляшки, — Мюрад мав непереборну відразу до металевих лез — порізав його; на його тюрбані виділилася суха кров’яна пляма. Він прийняв Понсе близько дев’ятої години, і той проголосив, що послав шукати представника єзуїтів, і що святий отець прийде незабаром. Мюрад, який добре запам’ятав накази Імператора, спочатку обурився, а потім, коли Понсе пояснив йому свій план, заспокоївся та знов почав скаржитися на шлунок.

Отець Плантен прибув трохи раніше, ніж чекали. Він постав перед Мюрадом та Понсе і, за знаком посла, з грацією бичка, який падає під ударом сокири на різниці, сів просто на килим, який лежав на підлозі. Мюрад люб’язно запропонував кави та тістечок, від котрих єзуїт не відмовився, і які внесли троє абіссінських рабів.

Щойно їх побачивши, отець Плантен підвівся та скрикнув, стоячи на колінах:

— О Господи! Які ж вони вродливі!

Попереду йшов найстаріший, тягнучи за собою хрому ногу. Позаду жахливо косив оком старший з підлітків, а в другого від лишаю повипадало волосся, і він мав абсолютно голий череп.

— Ви знаходите? — сказав Мюрад, роздивляючись на жалюгідну процесію.

— Я бачу їхні душі, — сказав церковник з вологими від сліз очима.