Читаем Абіссінець полностью

Як завжди, месьє Масе відніс листи консулу, який зачинився з ними в своєму кабінеті. Звідти він вийшов на обід, котрий забажав розділити з секретарем. Алікс поспіхом домовилася з Франсуазою, що та в наступну годину, впродовж якої консул, як завжди, відпочиватиме на другому поверсі, увійде до кабінету й зазирне в пошту. Та виконала все з хоробрістю, і почала читати перший лист. Бідолашна жінка ледве спромагалася розбирати почерк міністра. Вона морщила лоб та бурмотіла про себе. Не кожну фразу розуміла з першого разу. Час плинув. Про Жана-Батіста нічого не зустрічалося…

Раптом у передпокої почулися голоси, немов хтось увійшов. Однак, на дворі не було чутно жодного екіпажу. Відвідувач, певно, прийшов пішки. Франсуаза кинула лист і побігла до музичного салону. Відкривши двері, вона побачила, що там сидить мадам де Майє — на щастя, спиною до дверей, — та голосно ридає. Франсуаза знов зачинила двері й почула голос месьє Масе, який наближався до салону; вона розгубилася та сховалася за портьєру. Увійшов секретар; з ним був чоловік, який говорив з іноземним акцентом.

— Зачекайте тут, отче, прошу вас. Месьє де Майє зараз буде.

Месьє Масе залишив відвідувача ходити по кімнаті, і Франсуаза почула, як секретар пішов на другий поверх. Трохи згодом спустився консул і, зайшовши до приміщення, сказав дуже незадоволеним тоном людини, яку позбавили пообіднього відпочинку:

— Отже, брате Паскуалє, яка термінова справа змусила вас звернутися до мене?

— Пробачте, мосью консоле. Я не знав, що ви спите. Ось моя справа: ми маємо єлей!

— Єлей?

— Так, коронаційний єлей.

— Чую, що єлей, — повторив роздратований консул. — Що ж з того?

— Те, що Патріарх мав надто добрий апетит. Довелося йому віддати все, що ви нам змогли дати.

— Це є ваша справа, мій брате. Ми обговорили суму. На більші витрати я не піду.

— Але я вас благаю, мосью консоле, наші брати мають завтра їхати. Вони навіть не мають мулів. Пішки! Вони підуть туди пішки, до самої Абіссінії?

— Не наполягайте, брате. Повторюю, це є ваша справа.

Капуцин остовпів. Франсуаза не рухалася зі своєї схованки.

— Коли я думаю, скільки верблюдів у каравані вашого амбасадоро…

— Це тут ні до чого.

— Нажаль, бо вони будуть також проходити крізь Сенаар. Вони могли би підвезти наших братів з єлеєм.

— Про це не може бути мови. Ці дві справи не можна поєднати. Такі є накази Короля.

— Короля Франції — можливо. Але не короля Сенаару.

— Що ви хочете сказати?

— Нічого! Ми дуже добре знайомі з королем Сенаару. От і все.

Ці слова нічого не значили. Однак, як крізь прозору воду, крізь них можна було роздивитись неспокійне темне дно, де зі гнучкістю мурен вилися небезпечні загрози. Месьє де Майє одразу ж усе зрозумів. Він не міг нічим ризикувати. Ці ченці вирушать у будь-якому випадку. Багажу вони не мають, отже, підуть швидко. Треба було завадити їм сплести інтригу проти дю Руля перед тим, як він потрапить до Сенаару.

— Добре, що вам потрібно?

Після довгих сперечань капуцин випросив одного верблюда, двох мулів та трохи золота. Він пішов, щиро дякуючи консула.

— Ми тут майже нічого не програємо, — сказав консул месьє Масе, щоб виправдати свою капітуляцію. — Принаймні, зараз він мені зобов’язаний.

При цих словах вони вийшли з кабінету. Франсуаза дочекалася, доки консул ліг спати, а месьє Масе повернувся до своєї комори, і лише після цього вийшла зі схованки та піднялася до Алікс.

Розділ 5

Караван з амбасадою відбув наступного після від’їзду Мюрада тижня. Цю подію Месьє де Майє обставив з небувалою урочистістю. Місію дю Руля проводжали всі офіційні особи, які знайшлися в колонії; оскільки ж бажаючих бути серед них виявилося багато, а підстави на це мав не кожний, консульство змусило дорого платити за цю честь, і навіть повернуло собі частину попередніх витрат. Паша дещо ускладнив процедуру видачі необхідних для від’їзду паперів. Але консул через це не став скромнішим, і своєю пишною церемонією явно дав зрозуміти, яке значення придає Франція цій справі. Хоч ці турки і вважають, що знаходяться в себе вдома, казав він, досить нам уже їм кланятися.

Шевальє дю Руль зі зграєю пихатих шахраїв відмінно виглядали в сідлах верблюдів. Прикрашаючи тварин, досвідчений караванник Белак зумів додати їм ще більш урочистості, почепивши до ніг браслети зі срібними дзвониками.

Виникли складнощі з приєднанням до каравану на Ассіу, у складі якого йшов раніше Понсе. Нарешті вирішили: подорожні мають досить добре спорядження і зможуть здолати весь шлях самі, йдучи дорогою, яку добре знав Белак, і яка мала вивести їх прямо до третього водоспаду.

Під час того, як цей блискучий кортеж ішов на південь під довгими схвильованими поглядами консула та франкської колоніальної еліти, з консульства готувався вирушити інший почет.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее