Абіссінець

Дю Руль обережно втримався від того, щоб одразу ж виказати цю зміну месьє де Майє. Він став удавати, що здоров’я повертається до нього поступово, і консул усіма силами прагнув прискорити цей процес, ставлячись до нього з небувалою турботою. З Франції прибули сприятливі депеші, які підтверджували зацікавленість міністра в амбасаді до Абіссінії. Месьє де Майє вирішив, що має дозвіл зробити чималі витрати з консульської каси, аби подорожні ні в чому не відчували нестачі. Усім — і поперед усіх ефіопам — ця місія мала с першого ж погляду впасти у вічі своїм офіційним характером. Отже, вона рішуче відрізнялася від тої жменьки обірванців, до якої увійшли колись Понсе та його удаваний служник Жозеф.

Караван амбасади дю Руля складався з двадцяти трьох верблюдів найкращої породи, з дорогими сідлами або численною поклажею на горбах. Його мав вести один мавр, посланець короля Сенаару, на ім’я Белак. Консулу довелося з жалем відпустити для супроводження каравану свого першого драгомана Фрізеті. Остаточно видужавши, Дю Руль, попросив дозволу обрати самому решту учасників місії. Своєю правою рукою, він зробив, не сповістивши про це консула, одного молодого француза, який прибув до Каїру минулого року, і встиг прославитися визначною кількістю та глибиною своїх пороків. Дю Руль познайомився з цим Рюмійяком (це було його ім’я) за грою, коли той неперевершено обдирав доволі простодушну компанію каїрських буржуа. Дипломат, якого аж ніяк не треба було вчити розпізнавати шулерів, легко його викрив. І замість того, щоб віддати до рук правосуддя, увійшов з ним у долю. Їхні і без того чудові репутації, злившись в одну, ще зміцнилися аж до того, що цю пару почали вважати нездоланною. Рюмійяк був достатньо молодий, його талія залишалася стрункою попри нестримний апетит до напоїв. Але на вилицях у нього вже були помітні перші наслідки гультяйського життя у вигляді тонкої сітки сизих прожилок.

Дю Руль відібрав ще двох особистостей того ж гатунку, хоч і не з такими ж блискучими вадами: колишнього жандарма, який з невідомих причин покинув службу та ледь животів у Каїрі, а також торговця коштовностями з Арлю, який, безумовно, промишляв скупкою краденого та підробками, і нарешті був вимушений утекти. Хоч навколо них і розповсюджувалася недобра слава, ці персонажі виявилися всі до одного дуже зухвалі, та мали вкрай пихаті манери. Месьє де Майє, якому їх ніколи раніше не представляли, не дуже зрадів такому вибору. Однак, був вимушений погодитися, що вся зграя, попри погані відгуки, мала пристойний вигляд. Як пояснив йому дю Руль — чим остаточно переконав у правильності свого вибору і власних здібностях — буває надзвичайно складно знайти справжніх шляхтичів, готових кинути виклик такій небезпеці.

До цих людей зі встановленою особистістю, які хоч мали свої імена або належали до певного суспільного стану, додавався десяток покидьків, зібраних з усіх кутів колонії — дезертирів, збіглих слуг, найманців усіх мастей, з яких дю Руль розраховував скласти свою охорону.

Першим завданням двох ватажків цього війська було витратити кошти консульства, надані для закупки спорядження для каравану.

Тактику дю Руль мав нехитру, і його підручні швидко її зрозуміли: амбасада є лише приводом, а їхня справжня мета — комерція. Треба було по можливості обмежити кількість дарунків, і закупити якомога більше краму, котрий можна буде продати чи обміняти. Так вони дорогою отримають прибуток від цього вкладу, зробляться багатими та обміняють це багатство на ще більше в Абіссінії — це якщо там не виникне сприятливих умов для того, щоб знайти йому більш славетне застосування, а саме купити на нього військо, союзників, або саму владу — врешті-решт, чому б ні? Між майбутніми подорожніми одразу ж зав'язалася найщиріша дружба — дю Руль став для них загальним об'єктом захоплення. Враховуючи його непомірну нестриманість та відвертість його цинізму, жоден з них не сумнівався, що дю Руль був принцом, а вони самі вели його до власного королівства.

Стосовно небезпек, без яких у цій справі, звісно, не обійтися, вони дотримувалися цілком визначеної думки. Кожний виніс зі свого бурхливого минулого переконання в тому, що побував уже в таких халепах, гірших за які бути не може. Для подолання голоду та спраги достатньо було добре спорядитися. Що ж до тубільців, то вони, як давні мешканці сходу, вивчили їх дуже добре завдяки постійному зіткненню з цими незліченними нубійцями, суданцями та іншими кафрами, якими кишіла колонія. Не було такого непорозуміння, яке не можна було б вирішити добрим побиттям палицями. Вони захопили з собою достатньо шабель, пістолетів та аркебуз — не стільки для захисту, скільки для того, щоб продавати їх дикунам, про яких добре знали, що ті одержимі невинною манією взаємного винищування.