Читаем Абіссінець полностью

Консул помітив лише повне незнання лікарем найпростіших деталей літургії. Це підтверджувало — якщо в тому ще була потреба — скандальну безбожність цієї особи.

Після церемонії в сусідній залі подали холодні закуски. Присутні привіталися. Ось тут-то Жан-Батіст попросив у консула останньої приватної аудієнції.

— То чого ви ще хочете? — сердито запитав консул, коли їх залишили наодинці.

— Я маю вам сказати, месьє консуле, що мій помічник не може залишатися в Каїрі під час моєї відсутності. Він готує ліки за моїми приписами, а лікувати сам не може. Отже, він має виїхати до Олександрії, куди його давно вже закликає один аптекар.

— Дуже добре, — сказав месьє де Майє. — Скажіть будь ласка, а яким чином усе це стосується мене?

— Зараз поясню. Це тимчасова праця. Коли я повернуся з Абіссінії…

Консул опустив очі додолу.

— Так, — знов рішуче почав Жан-Батіст, — я казав, що коли я повернуся з Абіссінії, метр Жюремі вернеться до Каїру і ми продовжимо нашу тутешню справу.

— Чудова ідея.

— Отже…

— Отже?

— Ми залишаємо наш дім так, як є.

— Я не бачу в цьому жодного неподобства. Не морочте собі голови платнею, — сказав самовіддано консул, бо йому здавалося, що він розуміє, до чого клонить лікар.

— Я не про це. Я прирахував платню за рік уперед до витрат, які вам представив.

— Тоді все добре!

— Ні, сказав Понсе, який уже двічі встиг пройти уздовж маленької кімнати, де вони були, і тепер прямо-таки виріс перед очима консула, оскільки був на голову вище за нього. — Цей будинок нічого не вартий, але те, що в середині, має велику цінність. Там усе, що нам потрібно для праці, але це ще не так важливо. Головне — ми виростили там багато безцінних рослин, які терпляче схрещували упродовж останніх років. Не можна допустити, щоб вони загинули.

— Гадаю, можна наказати моїм людям поливати їх…

— Поливати! Вашим людям! О! Месьє, як мало ви знаєте про ці речі! — сказав Понсе, зводячи очі до неба. — Невже ви вважаєте, нібито кількох краплин води, що їх хто-небудь коли-небудь виллє у горщик, вистачить для того, щоб підтримати життя подібного скарбу?

— Так, без жодних сумнівів, я так вважаю, — пробурмотів консул.

— То ж ні! — прогримів Понсе, — це не так. Саме за це нам платять: за знання про цей дивний світ, поруч з яким людські інтриги — лише невинні пустощі. Ви собі не уявляєте, скільки потрібно терпіння, чуття, пам’яті, щоб змусити розумно розвиватися усі ці люто ворогуючі між собою істоти.

Як завжди, коли Жан-Батіст бував захоплений розмовою, він жваво жестикулював руками.

— Одна з рослин, наприклад, помре, якщо температура підвищиться на кілька градусів. Вам це відомо, вам здається, що достатньо буде відчинити вікно. Та де там! Виявляється — вона боїться протягу, і завтра ви знаходите її мертвою.

Він казав про це так, як кажуть про вбивство людини, і в месьє де Майє навіть очі лізли на лоб від жаху.

— А друга, — продовжував Жан-Батіст, змушуючи консула здригнутися, — вбирає всю воду, скільки ви й не дасте. Її вже розпирає, листя налилося, розпухло, набрякло. Немов той бурдюк, то ж ви виливаєте в її горщик щоранку по цебру води. А тут у неї починається період спокою. Ніщо вам не вказує на це, хіба що кілька майже непомітних ознак, над описом яких ботанікам довелося корпіти мало не сторіччя. Ось тут-то, саме у ці дні, одної склянки, що ви виллєте їй під коріння, буде достатньо, щоб вона повністю згнила. Є й такі, що не виносять сусідства з деякими іншими; буває, що сусіди жеруть один одного, задушують, б'ються не на життя, а на смерть усією силою своїх гілок. Ви гадаєте…

— Здається, я зрозумів, — перервав консул, який бажав скоріше приєднатися до гостей. — Хто ж вам потрібен для догляду за вашими годованцями?

— Мені потрібен хтось освічений, хто добре вміє читати, бо ми все записали. У нас є зошити, в яких описано кожний вид, звідки він походить, чим хворіє, чим живиться, скільки п'є, як дихає. Але це не все. Трапляються такі вчені, що тільки торкнуться рослини, так вона й засохне. Якщо ми витрачаємо стільки зусиль на те, щоб здобути ці знання, то рослина впізнає нас ще до того, як побачить. Довірте, наприклад, догляд за нашим домом месьє Масе: він за тиждень перетворить його на кладовище.

— Кого ж тоді? — запитав консул, з розпукою почувши, як відхиляють кандидата, якого він як раз хотів запропонувати.

— Я вже сказав, деякі люди мають на собі знаки, котрі рослини розцінюють як сприятливі. Ми, ботаніки, теж навчаємося якимось чином розпізнавати тих, хто буде в них у фаворі. Тут я бачу лише одну особу, що її природа наділила подібною властивістю.

— Добре, що маємо хоч одну, — промовив консул, бажаючи покласти край цій справі. — Назвіть її ім’я, я негайно її викличу.

— Це мадемуазель ваша донька.

Кинувши свою бомбу, Понсе відступив на два кроки та замовк, очікуючи відповіді. Консул втратив дар мови.

— Моя донька, — сказав він нарешті з виразом обуреної гідності, — є особою, положення якої не є сумісним з подібною працею.

— Але ж природа зробила її гідною такої праці.

Розділ 11

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее