Читаем Абіссінець полностью

Напередодні від’їзду Алікс спало на думку, що ці веселі та безладні дні незабаром скінчаться, а вона так і не сказала жодного слова тому молодому чоловікові, який може й не повернутися з цієї небезпечної подорожі. Може, якось спробувати щось зробити? Як завжди перед тим, як переступити той поріг, що відділяв мрію від дійсності, вона вагалася. Розуміла, що в неї немає хисту до справжніх життєвих справ, переконувала себе, що всі ті почуття, погляди, думки, котрі вона приписувала молодому чоловікові, народжувалися в її уяві. Вона ж навіть жодного разу не зробила спроби поговорити з ним, передати йому записку. Зроби вона хоч один крок до нього, він, напевно, розвіяв би її оману. Чого бажаєте, щоката редиско? Ким себе вважає ця товста півонія? То що ж, тим краще. За відсутністю доказів, але також і спростування того, що вбачалося Алікс, вона могла надовго зберегти у цілості запас ілюзій, мрій та милих серцю думок, котрі накопичила за ці щасливі дні. На більше вона ніколи й не сподівалася.

Жан-Батіст, у свою чергу, перебував у найсильніших сумнівах. Він вирушав у подорож, яку пристрасно бажав здійснити через свою любов до пригод та нових відкриттів. Готувався до неї з захопленням. Та ось ця зустріч з молодою дівчиною народила в його серці щось схоже на таємний сум, який позбавляв його тієї повноти щастя, яку він мав відчувати.

За журбою їхньої першої зустрічі на мосту через Каліш, за зухвалими мріями другої зустрічі послідували часті відвідини та щоденні побіжні побачення. Жан-Батіст міг тепер подовгу дивитися на те, що він спочатку лише примітив, і міг розгледіти всі риси дівчини, чиє ім’я відтепер знав. Аніскільки не розсіявши першого враження чарівної таємниці, ця близькість лише підтвердила його, підсилила та зробила настільки живим, що воно вже оселилося в його мріях. Коли він не бачив Алікс, йому вже її не вистачало.

Різниця у походженні, яку він одразу ж відчув, яку — гадав він потім — можна буде з легкістю не помічати, тепер звела між ними нездоланний мур, який, однак, щодня долали їхні очі. Жан-Батіст був розгублений.

Ці збори та щоденні зустрічі тривали лише упродовж якогось тижня. Цей відрізок часу, відзначений неясним збудженням скорого від’їзду, не годився для розбору почуттів. До того ж, кому довіритися? Метр Жюремі плекав глибоку відразу до подібних сюжетів, і не знав середини між протестантською суворістю та безсоромністю солдата. Крім нього Жан-Батіст, котрий вислуховував сповіді всього міста, не знав нікого, хто би міг вислухати його. Він раптом зрозумів, що є найсамітнішою та найнещаснішою людиною в світі, і ця думка, яка народилася в нього під час підготовки до такої неймовірної подорожі, а доти ніколи не виникала, дала йому уперше в житті відчути суперечливу насолоду співчуття до себе самого. Напередодні від’їзду, під вечір, він пішов до арабського міста, зустрів дві весільні процесії, які виходили з Аль Азару, та увійшов до саду Рода.

Там росли товстенні сагові пальми, великі мангові дерева з покрученими стовбурами та стрункі суворі акації, і тому це було єдине місце в усьому Каїрі, яким можна було б замінити той Оливковий сад, де могла спокійно поміркувати людина, котра збирається полишити подібних до неї. Проте, ступивши під оці безлюдні зводи, Жан-Батіст одразу ж відчув, що не має жодної схильності до невтішного відчаю. Олійні рослини саду розточували свої важкі запахи у розігріте грунтом повітря. Старі босі садівники задумливо поливали молоді саджанці, і вода, збігаючи на суху землю, створювала тихий та приємний звук. Дні поки що стояли довгі; ця надвечірня година, вже після заходу сонця, купалася в ліловій тіні та не думала закінчуватися. Жан-Батіст сів на лавку, засміявся сам з себе через те, що дозволив журбі поглинути цілу годину свого життя і присягнувся, що ніколи більше їй такого не дозволить.

Потім він спробував подивитися на все якомога спокійніше. По-перше, збагнув, що йому просто не вистачало досвіду. Хоч він давно, і без жодних власних зусиль, викликав прихильність жінок, йому поки що доводилося зустрічатися лише з тим коханням, яке збуджував він сам, нічого не відчуваючи особисто. Ці нерозділені пристрасті нічого його не навчили, хіба що за винятком уміння уникати неприємностей, якими погрожували надто сильні прояви ревнощів у деяких чоловіків. Один з цих ревнивців навіть змусив його негайно лишити Венецію під загрозою катастрофи… Увесь той час, поки він мешкав у Каїрі, йому вдавалося поводитися досить обачно, щоб вийти без жодних прикрих наслідків з кількох інтрижок, до яких його намагалися затягнути чарівні та палкі османки. Один бей, який вважав його своїм другом, навіть запропонував укласти шлюб зі своєю старшою донькою. Звичайно, що умовою такого шлюбу було навернення в магометанство, і Жан-Батіст скористався цим приводом, щоб його уникнути, бо, зі свого боку, не плекав жодних почуттів до нареченої.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее