Абіссінець

Під час цих приготувань консульство перетворилося на справжню штаб-квартиру. Усі, хто входив до складу каравану, щовечора таємно збиралися там надвечір та доповідали про просування справи. Щоб відвести від себе цікаві зори, удаваний Жозеф зняв єзуїтську рясу. А щоб не привертати уваги обслуги, з-поміж якої могли трапитися шпигуни, він поки що не вдягав костюма служника. Гаджі Алі, Понсе та метр Жюремі, який хоч і залишався в Каїрі, але брав участь у приготуваннях до подорожі, заходили до консульства без доповіді. Месьє де Майє терпів ці вільності, бо знав, що незабаром їм прийде край. Пожвавлення втомлювало мадам де Майє, але дуже тішило її доньку Алікс, для якої це надзвичайне становище було щасливою можливістю побачити, не виходячи з дому, хоч якихось людей. До того ж, вона мала змогу неодноразово зустрітися з тим молодим чоловіком, якого бачила в саду, і про якого тепер знала, хто він. Під час зустрічей з нею Жан-Батіст завжди поводився вельми обачно: аби не ставити її у дражливе становище, він ніколи не звертався до неї прямо. Утім, в Алікс дуже швидко склалося дивовижне та приємне враження, ніби вона спілкується з ним так, як спілкувалася б, якби вони говорили наодинці. Уперше вона відчула це того дня, коли відбулися довгі дебати з приводу поклажі мулів та дромадерів. Жан-Батіст стверджував, що, всупереч загальноприйнятій думці, останні менш витривалі, ніж перші. Він сперечався про це з Гаджі Алі; консул, месьє Масе та отець Бревдан теж брали участь у суперечці. Завдяки новим звичаям консульства, де двері більш не зачинялися, Алікс увійшла до кімнати, де відбувалася розмова. Вона сіла осторонь на табуреті та, узявшись до вишивання, уважно роздивлялася на відвідувачів. Їй одразу здалося, що молодий чоловік звертається лише до неї. Це було дивне відчуття. Слова Жана-Батіста відскакували рикошетом від неясної маси людей, перед якими він стояв, і яких вона бачила зі спини, проти світла, що падало з вікна поза ними. Кожне слово долітало до неї, кругле, немов голиш; склади втрачали чіткість, прямі значення стиралися. Залишалася музика, котра була призначена їй, і мала єдину мету її зачарувати — і досягала мети. Якщо б між ними відбувалася справжня розмова, вона б замислювалася над змістом слів, а відтак цей мовчазний діалог викликав лише хвилювання в її душі.

Час од часу молодий чоловік дивився в її бік. Здавалося, що його зір було спрямовано на щось вдалині за вікном; інші, напевно, вбачали в цьому лише пошук думки, яку намагався вхопити їхній співрозмовник. Але вона, із впевненістю, що здавалася їй непохитною, відчувала, що цей погляд був насправді спрямований саме на неї, і що світло, яке віддзеркалювалося від її обличчя та білявого волосся, затягувало її образ та її саму до таємничих глибин цих очей і до самого серця цього чоловіка. Лише гра поглядів! Нажаль, якщо вона й розпалювала їх уяву, то не вгамовувала пристрасті, яку народжувала в них. Ці хвилюючи сигнали не лише не були в силі вгамувати в Алікс бажання наблизитися до молодого чоловіка, а ще й підсилювали це бажання день-у-день. Він не робив нічого, аби подолати відстань, що їх розділяла, а їй заважала це зробити подвійна перепона — то було її положення у світі, та природна цнотливість її статі.

Утім, одного вечора, скориставшись своєю власною матір’ю як ширмою доброчесності, Алікс наважилася мало не звернутися до молодого чоловіка, коли він заходив до консульства. Жінки гуляли у маленькому садку. Коли лікар проходив повз них алеєю, Алікс досить голосно, щоб почув Жан-Батіст, сказала, дивлячись на кущ, біля якого він опускався того разу на коліна:

— Чому б вам не спитати в цього месьє, який так добре знається на рослинах, назву того чагарнику, котрий ми помітили вчора, і про який досі не знаємо, звідки він походить?

Жан-Батіст зупинився, щиро привітав їх, і спокійно відповів:

— Я теж його помітив. Уявіть собі, що це невідомий вид, про який сам Джон Рей не пише у своїй ботаніці. Я знайшов згадку про нього лише в одній старовинній єгипетській книжці. Здається, що цей вид більш відомий на півдні. Рослина не буває вищою за цю і цвіте лише раз у житті, червоними квітками, упродовж кількох хвилин. Дехто вбачає в цьому пояснення того біблейського уривку, де йдеться про славетну Неопалиму купину.

Останні слова він вимовив, дивлячись дівчині просто в очі. Тут уже довелося спалахнути їй самій. Він одразу ж відкланявся та пішов.

Мадам де Майє, яка не помітила збентеження своєї доньки, ще довго повторювала це тлумачення Євангелія, яке дуже їй сподобалося. Лише наступного тижня, коли вона розповіла про цей випадок своєму духівнику, той роз’яснив їй, що подібні символічні чи наукові трактування Святого Письма виходять з-під пера кабалістів, або не менш безбожних філософів.