Абіссінець

Метр Жюремі, який тримався на віддалі, сидячи на великому уламку скелі, хитав головою, ворушив губами та час од часу дивився на небеса суворими очима. Понсе добре знав свого друга та розумів: то був його власний спосіб молитися. Він перебував під Божим оком повсякчасно. Молитва слугувала для нього лише нагодою сказати Йому дещо особливе. Метр Жюремі висловлювався завжди прямо та без вивертів: він вважав, що Творець має стільки ж обов’язків перед своїм створінням, як і воно має перед Ним, і навіть більше, бо, як він казав, «урешті-решт, це Він почав першим». Коли протестант бував обурений якою-небудь несправедливістю, він не зупинявся перед тим, щоб негайно висловити Богові своє незадоволення, заперечити Його вимоги та навіть твердо виставити перед Ним свої.

Щодо Жана-Батіста, то він дякував незримим силам Неба та Землі, про які зрозумів одного разу та назавжди, що ніколи не узнає їх імен та облич. І довго думав про Алікс — із солодким почуттям, що пророблена дорога вже наблизила його до неї.

Розділ 8

Перед тим, як подолати останній перевал, який вів до плато, вони зняли свій європейський одяг — розідрані та брудні штани, сорочки, сто разів змочувані у криницях, калюжах, гірських потоках, та жорсткі від пилу, котрий намертво на них поналипав. Усі троє повбиралися в костюми маврів, які складали довгі сині туніки та тюрбани. Гаджі Алі хотів представити їх спочатку як простих караванників, щоб абіссінське населення, яке звикло до подібних караванів, не ставилося до них вороже.

За дві години вони опинилися біля підніжжя базальтового муру. Потім ішли повз нього, поки не знайшли щілину між двома брунатними трубами органу, що стирчали, немов кілки частоколу. У кінці крутої стежки, котра кружляла між глибами, вони побачили село, яке видерлося на самісінький край плато.

Перше, що вони помітили, виходячи з лісу, була восьмикутна церква з гостроверхим дахом, яку увінчував хрест. Тривав час богослужіння; нерухоме та чисте повітря пронизувала віддалена луна високих та монотонних голосів.

Місто виявилося скоріш великим селищем невільників та пастухів. Вони ходили з непокритою головою, носили на плечах козячі шкури, а навколо стегон — білі бавовняні квадратні полотнини. Ці люди мали шкіру світлішу, ніж усі негри, яких вони бачили донині.

У ті віддалені часи, коли Сенаар вважався ще християнською країною, ця стежка служила торговим шляхом, а село — митницею. Саме таким було призначення розваленого муру, повз який вони проходили, коли прийшли до міста. Гаджі Алі упевнено довів їх до самого будинку свого знайомого купця, який, приймаючи їх, шепотів, немов змовник. Ніхто не здивувався цій появі в сутінках, тим більше, що всі троє були одягнені в туніки. Гаджі Алі, якого там усі знали, потурбувався про те, щоб відкрити обличчя, аби всі побачили: то був він.

Наступного дня купець, який їх прийняв, купив у них верблюдів, а натомість продав їм мулів, оскільки надалі вже не треба було їхати пустелею. Знадобилося додати трохи грошей. Чи то на отця де Бревдана вплинула чудова ніч, проведена під зірками, на ложі з плетеного сизалю серед купецького двору, чи то була заспокійлива дія хреста, який він побачив на церкві, але зранку він виглядав краще. Гаджі Алі пішов платити авіду, тобто платню, яку збирали в місті двоє імператорських чиновників, і пополудні вони вирушили далі.

Спочатку вони йшли злегка пагористою рівниною, укритою квітучим вересом, диким вівсом та комишем. Потім увійшли до світлого кедрового лісу, схожого на неф з рівними пілястрами стовбурів та високим склепінням гілок. Мули рухалися самі собою дрібною риссю, яка була приємною зміною м’якому розхитуванню верблюдів. На осонні повітря було гарячим, але його чистота, після теплого пилу пустелі, здавалася свіжою та додавала бадьорості. Найменша тінь від дерева або від хмарки віяла на них несподіваною прохолодою, яка дивовижно нагадувала Європу. Ця жвавість відчуттів від природи подіяла на подорожніх справді не найкращим чином. Після жорстких випробувань для тіл, якими були посуха та міазми тропіків, усі пошкодження, нанесені їхньому здоров’ю, вийшли на поверхню та отримали можливість спокійно проявитися. Першого ж вечора, коли вони зупинилися на ніч на маленькому хуторі з кількох хижок, метр Жюремі покликав Понсе та показав йому свою ногу. Понад кісточкою, посеред горбика з червоної плоті, стирчала, немов біла поворозка, голівка фараонового хробака. Жан-Батіст наказів, щоб йому принесли курячу пір’їну. На неї він намотав перший сегмент паразита та закріпив її пов’язкою.

Понсе теж спіткав кепський стан. Його лихоманило, боліли спина та суглоби. Він ліг спати в ознобі. Вранці вони побачили, що єзуїт ще більше схилився під ударами, які наносила йому його хвороба. Губи в нього посохли, він заходився в сильному кашлі, на лобі виступав холодний піт. Навіть звиклий до цих подорожей Гаджі Алі попросив у Жана-Батіста ліків проти розладу травлення.