Абіссінець

Але затримуватися на цьому висілку не було часу. Порятунок чекав на них у столиці, Гондарі, яка знаходилася лише в п’ятьох днях ходу. Вони вирушили знов. Цей відрізок шляху проходили майже без тями, знесилені лихоманкою, і ця затятість лише підсилювала дію казкового видовища, яке подарувала їм остання частина подорожі. Пробіли у спогадах, невірність сприйняття, відлуння переживань, що завдяки хворобі довго віддавалося в тілах — усе це перемішалося, щоб залишити їм від цих пейзажів враження настільки ж сильне, наскільки й неясне.

Трохи нерівне плато, яким вони йшли, здавалося їм простою земною твердю, як звичайний крейдяний басейн, оточуючий берег моря. Тому, коли стежка підводила їх до самого краю плато, їм здавалося, що глибока низина, яку вони бачили і з якої здіймався серпанок пари та пилу, служить не свідченням їхнього піднесення, а, навпаки, відкриває жахливі океанські впадини та самі паруючі нутрощі землі. Наступної ж миті, тільки-но шлях лишав сусідство прірви, вони могли бачити, як на поверхні плато виникає гора чудернацьких форм, спочатку вкрита рослинністю, а потім, ближче до верхів’я, — гола, холодна й безплідна. Подекуди її піки приймали вигляд величезних монументів з сірого каменю, з яких зривалися глиби.

Бувало, обидва видовища зливалися в єдине, і понад стежкою, яка мала з одного боку край глибокої прірви, нависала з іншого гордовита пустеля порфірової гори.

За винятком кількох селянських поселень, у яких вони деякими ночами робили зупинки, людей ніде не зустрічалося. Цілий день над ними кружляло двоє орлів. Мандрівники знаходили слоновий послід, але ніколи не бачили самих тварин. Одного дня їм зустрілося стадо агазарів, цих диких кіз, яких із задоволенням їдять абіссінці. Гаджі Алі приставав до Понсе, щоб він застрелив одну з пістолета, але того надто нудило для подібних вправ.

Нарешті вони прибули до міста Барчо. Залишалося півдня шляху до Гондару. Там Гаджі Алі довідався, що Імператора того часу в столиці не було, бо він вирушив приборкувати якесь повстання в провінції.

— Не варто вам одразу ж показуватися в Гондарі, —сказав Гаджі Алі. — Краще дочекайтеся повернення Короля тут. Я маю друга, який вас сховає в себе. А я піду до міста, і прийду за вами, коли буде час.

Понсе вже майже втратив довіру до слів караванника. Він не міг йому пробачити, що той позабирав у них усе, що вони мали: залишилися тільки дарунки, призначені Королю королів. Решта перейшла до рук купця, який навіть мав зухвалість нагадувати їм, що маврські туніки, які вони зараз носили, були його майном, і що він розраховує повернути їх до себе, як тільки вони отримають перше золото від Імператора. Жан-Батіст відпускав Гаджі Алі неохоче, побоюючись, що той взагалі кине їх. Здоров’я їх, на щастя, ліпшувалося. Метр Жюремі кожного дня потроху накручував на пір’їну свого фараонового хробака. Невдовзі він мав одужати. Лише стан єзуїта викликав усе більше занепокоєння. Будинок, де їх улаштував Гаджі Алі, було зведено з дерев’яних дощок, простір між якими заповнювала суміш з багна, соломи та коров’ячого гною. Підлогу він мав земляну. Це було не найкраще місце для хворого. Бідолашний Жозеф на своєму одрі здавався вже частиною землі. Нещасний надто переоцінив власні сили. Цілковита відданість місії змусила його думати, що він, учена людина, яка звикла до мирного затишку бібліотек, може перетворитися на справжнього каторжанина, здатного витримувати виснажливі переходи. Але виснаження наблизило його до хвороби саме так, як посуха прирікає сосновий ліс на пожежу. На єзуїта, справді, не можна було дивитися без жалю; його велике, схудле тіло виглядало як покручена виноградна лоза. Він дихав ротом, не закриваючи своїх посохлих від повітря та лихоманки губ. Жан-Батіст та метр Жюремі по черзі сиділи біля його узголів’я. Однак, попри ту доброту, яку виказував у ті часи протестант стосовно хворого, той незмінно, лише приходив до тями, висловлював священний гнів через присутність поруч з ним єретика. Поки він думав, що може одужати, Бревдан чіплявся за ідею-фікс: виконання своєї місії. Годинами, похмурим голосом, який, здавалося, виходив з надр самого божевілля, він описував свій великий план навернення Абіссінії.

— Перше, що треба зробити, — казав він, — це вивчити характери, звичаї, мову. Так, мову. Перш за все. Щойно ми прибудемо, я вивчу цю мову. Мені виклали у Франції її початки. Але ніхто по-справжньому нею не розмовляє. Усіляке переконання є можливим лише крізь мову. Потім, вірування… Треба вивчити їх достеменно… тут-то полягає головний секрет. У Європі Церква замінила обрядами істинної віри язичницькі культи… Але зберігаючи ті ж самі місця, дати, образи.

Інколи він наполегливо звертався до того, хто біля нього сидів, і скінчив тим, що почав говорити до метра Жюремі, приймаючи його за Понсе:

— Ми не повторимо помилок наших попередників, правда ж? Перш, ніж навертати Короля, треба було попрацювати з народом та духовенством…