Абіссінець

Коли вони на своїх конях під’їжджали до палацу, білі силуети розступалися, щоб дати їм дорогу. І чоловіки, й жінки одягалися в бавовняні тканини, які вони просто огортали навколо своїх струнких тіл. Завдяки тонким рисам, великим очам у формі мигдалю, суворою виправкою, майже усі вони мали зухвалий та шляхетний вигляд. Проміж них дуже легко було відрізнити рабів, уродженців підкорених країн — чорніших, зігнутих від природи чи під тягарем власної ноші, — які голосно гомоніли в юрбі.

Окрім того місто переповнювали озброєні вояки, які ходили зі списами та шкіряними щитами, та полонені під час останнього походу. Проїжджаючи повз рівне місце, вкрите травою, яке явно служило полем для маневрів або місцем зборів, метр Жюремі гукнув, обернувшись до Жа-на-Батіста:

— Ось пояснення тому, ЩО ми чули позавчора.

На майдані скиглило двадцятеро вояків шангала, яких щойно переміг Негус. Деякі сиділи на великих каменях, інші стояли та простягали перед собою руки. П’ятеро чи шестеро лежали на землі, затуливши руками голови. Усі мали на чорних обличчях, натомість очей, червоні криваві плями.

— Покарання зрадників, — сказав Гаджі Алі.

Полонені переможною армією бунтівні ватажки втратили очі за вироком суду. Його виконали два дні тому. Крики болю чулися в усьому місті, і навіть у будинку, де чекали подорожні.

Вони поїхали далі в напрямку палацу. Жан-Батіст, який не припиняв обертатися в бік жахливого видовища, помітив, що юрба удавала, нібито їй немає жодного діла до цих мучеників. Якщо один з них, у темряві, куди він був занурений, робив навпомацки крок у бік абіссінця та ставав у нього на шляху, той мовчки обходив його, та здавався при цьому не більше схвильованим, ніж якби йому довелося перескочити через канаву, або пропустити попереду себе приблудну тварину.

Палац виявився майже непомітним серед тимчасових будівель та наметів, які його оточували та спиралися на його стіни. Це була міцна споруда з тесаного каменю, навколо якої розташовувалися чотирикутні вежі з овальними банями. Присутність Гаджі Алі дозволила подорожнім пройти у високі ворота, нічого не пояснюючи вартовим. Вони спішилися, віддали коней стражникові та пішли темним коридором. Після недовгого очікування у крижаному передпокої, де пахло холодним каменем, їх запросили до аудієнц-зали, яка двома високими вікнами виходила у двір. Їх чекали, стоячи уздовж стін, десятеро осіб. Гаджі Алі зробив глибокий уклін, який точно повторили його супутники.

Одна особа відділилася від загальної групи: цей чоловік перебував серед інших, але стояв трохи попереду, на ньому був вишиваний золотом плащ і ланцюг на шиї з того ж металу. Він мав кругле обличчя, коротке густе кучеряве волосся, дуже високий лоб та коротеньку борідку. Зростом був нижчим за метра Жюремі, але мав приблизно такий же вік. Він голосно звернувся до них.

— Він питає, — розтлумачив Гаджі Алі, — чи є ви франками.

— А ким є він сам? — спитав у драгомана Жан-Батіст перед тим, як відповідати.

— Рас Іоанн, головний інтендант королівства, найвпливовіша після Імператора людина.

— Якщо під франками ви розумієте католиків, то ні, Ваша Ясновельможносте, ми не є франками. Ми є підданими великого Короля Людовика XIV, але не первосвященика римської церкви.

Упродовж довгого очікування Жан-Батіст та метр Жюремі добре продумали свої відповіді на питання, які можна було легко передбачити. Оскільки отця де Бревдана з ними вже не було і він більше не міг ображатися, вони вирішили триматися з католицькою релігією досить вільно, і навіть заявити про себе, як про її ворогів, щоб показати свою відмінність від єзуїтів.

— Де знаходиться країна, з якої ви прибули? — спитав рас після недовгого мовчання, бо перша ж відповідь чужинців, що її витлумачив Гаджі Алі, дещо вибила його з сідла.

— Далеко за Сенааром та за Єгиптом, Ваша Ясновельможносте, на тому боці великого моря.

Жан-Батіст знав, що для абіссінців географія обмежувалася цими двома країнами. Їм було відомо про існування інших народів, вони чули про португальців та італійців, але не могли назвати місця, де ті мешкали.

— Чи є в тих краях землі, над якими той, котрий вважає себе головою всіх християн, не має влади?

Жан-Батіст упізнав роботу єзуїтів, які п'ятдесят років тому прославляли тут всевладність папи над заходом.

— Хай буде відомо Вашій Ясновельможності, що таких є чимало. Папа вважає, що керує душами. Він ніяк не керує країнами. На щастя, королі, як наш, дарують своє покровительство усяким підданим, враховуючи тих, що, як от ми, не визнають авторитету папи.

Можливо, так на них подіяло нещодавнє видовище страчених, але, в усякому разі, метру Жюремі, який добре розумів крайню небезпечність цієї розмови, постійно хотілося протерти очі.

— Отже, ви не вірите в Христа? — спитав раптом інший чоловік, високий старий у круглому червоному капелюсі на голові, що тримався ліворуч раса.