Борислав смiється

— Ага, того! О, той у нас закарбований вiддавна. Правда, побратиме Деркачу?

Рухливий чоловiчок в тiй хвилi найшовся коло велета, дрiбцюючи довкола нього.

— Правда, правда, закарбований моцно, — вiн засмiявся, — але нiчо не пошкодить, як буде мав i бiльше карбiв!

— Певно, що не пошкодить, — потвердив велет. — Ну, але як же, побратиме Матiю, можем ми нинi ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш iз хати шукати нового мiсця?

Велет грiзно глянув на Матiя, i, очевидячки, ся бесiда мала бути доганою. Матiй почув се i змiшався трохи, а далi сказав, устаючи зо стiльця i виймаючи люльку з рота:

— Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любi, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бiйтеся. I моя хата зовсiгди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловiк змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно, — знаєте, я на те старий практик, — що людина добра, ну, що я мав робити?.. Впрочiм, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го вiдправлю. Але менi здався, що вiн би був i для нас добрий… Каже, що горiвки не п'є, - значиться, одно добре. Ну, а, по-друге — робити буде при новiй фабрицi, то i вiдтам зможе нам що часом сказати…

— Горiвки, кажеш, не п'є? — питав велет.

— Сам-єм то чув вiд него, а втiм, ось вiн ту, питай го сам.

Мовчанка стояла в хатi. Бенедьо сидiв в кутi на своїм потеку i дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зiйшлися тi люди i чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивнiше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого i шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросi, мiж тим коли всi присутнi звернули на нього очi:

— Ви що, челядник мулярський?

— Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою:

— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмiєте добре доповiдати жидовi на своїх товаришiв?

Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Вiн хвилю вагувався, чи вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi, забратися i йти геть iз свї хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався.

— Плетете дурницi, — сказав з пiдтиком. — Може, то вашого батька син i вмiє дещо кому доповiдати, а у нас тото не водиться. А жидiвська ласка впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не забила пiдойма, як єсьмо спускали в яму угольний камiнь.

— Ага, — буркнув протягло велет, i голос його почав трохи м'якнути. — Побратиме Деркачу, — звернувся вiн нараз до невеличкого, рухливого чоловiчка, — а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото закарбувати на того Леона, що вiн каже!

— Розумiєся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а ми маємо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше не буде.

— Ну, а що ж ви, — говорив далi велет до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як другi, будете ссати з них, що моги, i виганяти з роботи за леда слово?.. Розумiєся, що так! Майстри всi однаковi!

Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав i, беручи свiй петек до рук, обернувся до Матiя:

— Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, — сказав вiн тремтячим голосом, — казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати i нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був би-м си досi найшов спокiйнiшу хату! А тепер прийдеся йти пiд нiч. Ну, але принаймнi буду знати, що за люди — бориславськi робiтники!.. Бувайте здоровi!..

З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся до дверей.

Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим другий велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд, i хоть Бенедьо рiзко сказав до нього: «Пустiть!» — вiн анi кинувся, немов i не чув нiчого, тiльки люльку пихкав поволi.

— Але ж, господи боже, — скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй, — стiй, чоловiче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартiв! Постiй, побачиш, до чого воно йде!

— Що я маю стояти! — вiдповiв гнiвно Бенедьо. — Може, скажете ми ще довше слухати вiд отсего чоловiка такої ганьби, як досi? I не знаю, вiдки вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?..

— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напiвлагiдно а напiвстрого велет.

— Розумiєся.

— Ну, то перепрашаю вас.