Борислав смiється

— Та, може б, на згоду принести горiвки? — заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спiдлоб'я.

— Ти менi, небоже, з тим зiллям не виїзди анi ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — вiдрiзав вiн гнiвно.

— Вибачайте, — перепрашав Бенедьо, — я сам не п'ю, хоть би-м її й на очi не видiв. Але я чув, що в Бориславi кождий мусить пити, хто при кип'ячцi робить, то я й за про теє…

— Правду казав, хто се казав, а тiлько, як бачиш, при правдi є й брехнi капинка. То завсiгди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тiлько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!

В тiй хвилi молодиця встала.

— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здоровi, пора менi йти.

Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.

— Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала… — проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку.

— Донька ваша? — спитав Бенедьо.

— Нiби донька, але не рiдна.

— Пасербиця?

— Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гiсторiя, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!

Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по Iванi Пiвтораку, погибшiм в бориславськiй ямi, а той рiпник — то був старий Матiй.

IV

Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку пiд вiкном i лiг спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги пiд ним тряслися вiд довгого i надсильного ходу. А прецiнь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластiвка, шибала то до Дрогобича до старої матерi, то до Борислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в його уявi вони перелiтали не як слова, а як живi образи. Тут всiми забутий рiпник, хорий, безпомiчний, конає сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!.. Тут жид витручує робiтника з роботи, кривдить його при виплатi, обдурює i ганьбить; нема кому впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. «Нiхто нi про що не дбає, крiм себе самого, — думав Бенедьо, — та й тому так усi бiдують. Але якби всi взялися докупи… То що би зробили?..» Бенедьо не мiг того знати. «Та й як їм взятися докупи?..» I сього Бенедьо не знав. «Господи боже, — зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, — наведи мене на яку добру думку!..»

В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввiйшло кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матiєм, посiдали на лавi. Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи, котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високi, рослi та крепкi, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями i невеликими сiрими очима, — вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов два велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони так подiбнi до себе, що треба було добре приглядiтися i прислухатися їм, щоби їх розпiзнати. Один з них сидiв на лавi пiд вiкном, заступивши своїми широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном у хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi до кого й слова, почав спокiйно накладати люльку, немов там, на тiм зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце.

Крiм тих двох велетiв, найбiльше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький i, очевидячки, дуже говiрливий та рухливий чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати, вiн не переставав шниряти з кута до кута, то нiби чогось шукаючи, то нiби добираючи собi мiсця до сидження. Вiн кiлька разiв обiздрiв Бенедя, переглипувався з Матiєм, котрий з усмiхом слiдив за його рухами, а навiть шепнув щось до вуха одному в велетiв, тому, що сидiв на зидлику пiдо дверми. Велет тiлько головою махнув, а затим встав, вiдоткав дерев'яну затканицю вiд печi i встромив свою люльку в попiл, щоби запеклася. Рухливий чоловiчок за той час знов уже обшниряв усi кути, то потираючи собi настовбурчену, мов щiтка, чуприну, то поправляючи на собi ремiнь, то вкiнцi-таки розмахуючи руками…

Крiм тих трьох людей, було в хатi ще зо три. Бенедьо розглядiв на лавi в пiвтiнi одного старого дiда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем i кремезним виглядом, мов у молодого. Побiч нього сидiв молодий парубок, круглолиций i рум'яний, мов дiвочка, тiльки що сумний i понурий, мов засуджений на смерть. Далi в кутi, зовсiм в тiнi, сидiли ще якiсь люди, котрих лиць не мiг розглянути Бенедьо. Ввiйшло ще кiлька рiпникiв до хати, — зчинився гамiр.

— А се що, возний на здекуцiї у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матiя один з велетiв, той, що сидiв пiд вiкном.

— Нi, богу дякувати, — вiдповiв Матiй, — се, бачу, уцтивий чоловiк, робiтник, мулярський майстер. Прийшов нинi з Дрогобича до нової фабрики, — ту ось, на зарiнку, будуть нову нафтарню ставити.

— Так? — вiдповiв велет, протягаючи голос. — Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав вiн, звертаючися до Бенедя.

— Леона Гаммершляга, знаєте, того вiденського жида, що щось два раки тому прибув сюда.