Борислав смiється

Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума i затяв на нiй новий карб. Вiдтак говорив далi:

— А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. «От бiда моя, — вiдповiв чоловiк та й заплакав. — От я, — каже, — через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касiєр мене чи забув, чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усiм, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд шасть i замкнув дверi перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, — пропало. Ще вiдтак випали слуги та й мене в плечi: «Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!..» Пiшов я. Здибаю вiдтак касiєра на улипi i до него: «Чому ви менi не виплатили?» А той визвiрився на мене, а далi як не крикне: «Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!» Ну, а нинi каса заперта. Я зголоднiв, iду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два ведмедi, бог би їх побив, та до мене: «Плати та й плати за тото, що-сь набрав!» Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч, — та де! Як мя приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!..»

— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грiзним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповiдання. — Бутають чимраз дужче нашi гнобителi — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!..

— Так-то так, — говорив далi Стасюра, — розбуталися нашi кривдники та й бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, — добре їм ся дiє! I чим довше гляди та слухай, тим бiльше бiди та кривди народної, тим бiльше у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабiсть. А й ту хiба лiпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарiбних людей, — лежать i отогнуть, i ждуть хiба тiлько божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адiть, плату нам вменшили i з кождим тижнем уривають все бiльше, — годi вжити з неї! Хлiб чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усiм ту гинути. Отеє кривда, котру всi ми терпимо, котра всiх нас глодже до костi, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!..

Старий виговорив се живiшим, нiж звичайно, голосим i з тремтячими вiд зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всiх i зупинив свiй погляд на понурiм лицi Андруся Басараба.

— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всi присутнi, — се наша загальна кривда: бiднiсть, безпомiчнiсть, голод!

— А на кого її закарбувати? — спитав вдруге старий. — Чи зносити її терпливо, тоту найбiльшу, загальну кривду, а тiлько карбувати тi дрiбнi, частковi, що складаються на тоту велику?..

Андрусь Басараб глядiв на Стасюру i на всiх прочих побратимiв зразу понуро i нiби рiвнодушно, но вкiнцi на лицi його заяснiло щось, немов скрита на днi в душi радiсть. Вiн встав з мiсця i'випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.

— Нi, не терпiти нам i тої загальної кривди, а хоть i терпiти, то не покiрно, не тихо, мов та стрижена вiвця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пiмститися, i то ще туй, на сiм свiтi, бо що за суд буде на тамтiм свiтi, сього ми не знаємо! I чи ти гадаєш, що, карбуючи всi тi дрiбнi, частковi кривди, ми забуваємо про загальну? Нi! Адже кожда й найменша кривда, яку терпить робучий чоловiк, се частка тої загальної народної кривди, що всiх нас давить i глодже до костi. I коли прийде день нашого суду i нашої кари, то чи ти думаєш, що не пiмстпться тодi й загальна кривда наша?

Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душi своїй не зовсiм вiрив Басарабовiй обiцянцi.

— Гай-гай, побратиме Андрусю, — сказав вiн, — пiмститься, говориш… Вже то одно, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись, може, й пiмститься, коли нам тепер вiд того не лекше терпiти. А хоть i пiмститься, то чи думаєш, що опiсля лекше буде?..

— Що ж бо ти, старий, — крикнув на нього з грiзно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпiти! Хiба ж я того не знаю, хiба всi ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпiли, щоб робучий'чоловiк не терпiв? Нiхто, нiколи! Значить, терпiти нам до суду-вiку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, — що то кого обходить? Терпи i мовчи, не показуй другому, що тобi тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з бiди, то бодай метися за ню, — ее хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, i всi признали, що вона правдива, — чи не так?

— Так, — вiдповiли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.