Борислав смiється

— Не перепрашайте, волите бути чемнiшi та не ображати, нiж вiдтак перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, — але чи ж тому вже леда хто має менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя геть, не хочу слухати вашої бесiди! — I вiн знов обернувся до дверей.

— Ну, ну, ну, — говорив Матiй, — тi люди ще готовi направду посваритися, не знаючи й самi за що! Але ж постiй, чоловiче божий, гнiваєшся, а не знаєш за що!

— Як то не знаю! Не бiйтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.

— Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловiка, а тим часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги.

— Витрiбувати? В чiм?

— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумiєш тепер?

— А нащо ж йому то знати?

— То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на своє мiсце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так на всяку бiду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу бiду перетерпи, щоби бiльшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворiт робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика, то мовчить.

Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i з мiшком на плечах та роззирався по присутнiх. Матiй мiж тим засвiтив каганець з жовтого бориславського воску, i в його свiтлi лиця зiбраних рiпникiв видавались жовтими та понурими, мов лиця трупiв.

I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий i грiзний, пiд вiкном.

— Ну, перепросiться раз назавсiгди, — сказав Матiй. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловiка нового товариша!

Бенедьо i велет подали собi руки.

— Як вас маєм звати? — спитав велет.

— Бенедьо Синиця.

— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мiй брат Сень, а отеє наш «карбовий» Деркач, а отот старий дiдусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а ваш газда також…

— Ви, певно, всi з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тiлько ровесники побратимаються мiж собою.

— Нi, ми не з одного села, — вiдповiв Басараб, — а так, побратимаємось в iншiм способi. Впрочiм, сiдайте, будете видiти. А якби вам схотiлося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.

Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Вiн сiв, не кажучи нiчого i чекаючи, що то з того буде.

— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до «карбового», — пора нам узятися до свого. Де твої палицi?

— Зараз ту будуть, — вiдповiв Деркач, вибiг до сiней i внiс вiдтам цiлий оберемок тонких пiскових палиць, зв'язаних ужiвкою докупи. На кождiй палицi видно було бiльшi або меншi карби, один попри один, так, як се роблять хлопцi, що пасуть гуси i на паличцi значать собi карбами, кiлько у котрого гусят.

— Закарбуй на Леона то, що повiдав Синиця, — сказав далi Басараб. В хатi мiж тим зробилася тиша. Всi посiдали, де хто мiг, i глядiли на Деркача, котрий сiв собi на припiчку, положив палицi коло себе, вийняв з-за ременя нiж i, видобувши одну палицю, витяв на нiй ще один карб до багато других, давнiших.

— Готово, — сказав Деркач, сповнивши со i встромивши палицю знов у зв'язок.

— А тепер, побратими мої милi, — сказав Андрусь, — розповiдайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видiв або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому i за що, — розповiдайте все, як перед богом, щоби, як наповниться мiра наших кривдникiв, як прийде наш час i наш суд, кождому було вiдмiрено по правдi!

Хвилю тихо було пiсля тої вiдозви, далi заговорив старий Стасюра:

— Прийде, кажеш, наш час i наш суд… Дай-то, боже, хоть я, бачу, не дiжду того дня. Ну, але бодай ви, молодшi, дiждете… То вже щоби вiдмiрити кождому по правдi i справедливостi, послухайте, що я чув i видiв сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тiй кошарi, що я в нiй роблю, знов сего тижня бив штирох робiтникiв, а одному бойчуковi-лип'яровi вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бiдний бойчук, голодний та хоровитий, не мiг двигнути вiдразу повного коша глини!

— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рiвним i спокiйним голосом, а тiльки очi його заблищалися якимсь дивним огнем.

— Тот бойчук, — говорив далi Стасюра, — дуже добра душа, i я. би був привiв його до господи, тiлько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботi.

— Приведи, — пiдхопив Андрусь. — Чим бiльше нас, тим бiльша наша сила, а нiчо так не в'яже людей докупи, як спiльна нужда i спiльна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?!

Старий кивнув головою i говорив далi:

— А Мотьо Крум, касiєр, знов не доплатив усiм робiтникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень i ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посмiє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразницi i що му не ставало 59 ринських, то мусив ее при найблизшiй виплатi здерти з робiтникiв.