Диригент

— Подвійну, з анчоусами й оливками, — відповів Джонсон. Новоорлеанські детективи, що сиділи біля мікрофона, покосилися на Джонсона, який весело дивився на них.

— Йдеться про відомий метод. Коли ми хочемо з’ясувати, чи перебуває вдома певна особа, перевдягнений агент привозить їй піцу, — усміхаючись, мовив він. — Усі відчиняють двері рознощику піци, навіть якщо нічого не замовляли.

Екран мобільного став темним. Розмова обірвалася. Дюпре втретє набрав номер Такер, але цього разу зв’язку не було.

31. Нянька. Вічний сон

Новий Орлеан, стадіон «Superdome»

8:45, понеділок, 29 серпня 2005 р.

Нянька кинула до рота заспокійливе й проковтнула його, не запиваючи водою, — разом із власною слиною і печаллю, що стискала їй серце, викликаючи нестримне бажання плакати. У роті відчувався металевий присмак крові. Вона притулилася до стіни, намагаючись зменшити навантаження на праве стегно. Пекучий біль пронизував усю ногу — від п’ятки до талії; судоми були такими сильними, що Нянька могла впасти будь-якої миті. Вона склепила очі й стала чекати, коли ліки подіють, переконуючи себе, що їй вже легше.

Майже три години вони провели в коридорі стадіону. Їм довелося переміститися туди о шостій ранку, коли страшний порив вітру зірвав дах і дощ почав заливати внутрішні приміщення. Налякані й змоклі до рубця, вони спершу укрилися у вхідному тунелі, але люди, що вставали зі стільців і рухалися вперед, поступово виштовхнули їх у коридор. Боббі поставив інвалідний візок матері біля стіни й допоміг Няньці влаштуватися поряд, на подушці, принесеній з дому. Схиливши голову на візок Селети, вона нерухомо сиділа на підлозі, спостерігаючи за тими, хто тинявся туди-сюди, шукаючи вільне місце, де можна покласти речі. Було жарко, її волосся намокло від дощу, але пляма від сечі на спідниці висохла, не лишивши нічого, крім білуватого кружальця. Нянька з огидою протерла його. Позирнувши у бік Боббі, вона побачила, що він стривожено спостерігає за нею.

— Все гаразд, Няню. Забудь про це. Майже нічого не видно.

У відповідь Нянька заплющила очі. Коли вона закричала в коридорі, вибравшись із вбиральні, де ґвалтували жінку, їй вдалося привернути увагу веселих молодих людей (одних із тих, що полюбляють збиватися в групи й гомоніти на сходах). Щойно вона розповіла їм, що сталося, вони відразу спохмурніли й засмучено позирнули у бік дверей вбиральні. Двоє зголосилися піти до найближчих дверей, де, за словами однієї з дівчат, чергувала пара поліціянтів. Їх не було цілу вічність, і, поки тривало очікування, Нянька побачила, як троє чоловіків вислизнули із вбиральні і змішалися з натовпом у коридорі; трохи згодом з’явилася і потерпіла. Оглянувши коридор з обох боків, вона однією рукою поправила одяг, а другою пригладила волосся.

Коли хлопці повернулися з двома поліціянтами, жінка вже зникла з поля зору.

— Вони ґвалтували молоду дівчину. Троє чоловіків. Усі втекли.

Обмінявшись виразним поглядом, поліціянти увійшли до вбиральні й за дві хвилини повернулися.

— Там нікого немає, — сказав один із чоловіків, який тримав кийок у рущ.

— Я ж сказала вам: вони втекли, — повторила Нянька. — Їх було троє. Я нічого не могла вдіяти.

Інший поліціянт помітив пляму на її спідниці.

— Сеньйоро, вас хтось супроводжує? Краще поверніться на своє місце. Будь ласка, не ходіть сама до вбиральні. Це небезпечно.

Дві дівчини провели її. Коли вони пішли, Боббі вибачився, а Селета навіть не прокинулася. От і все. Ніхто нічого не робив. Біда вже сталася, і це було непоправно. Нянька тихенько сиділа, думаючи про тих мерзенних покидьків, аж доки вітер не зніс дах стадіону. На них обрушився потужний дощ, змусивши повернутися до коридору.

Вона в розпачі глянула на буру калюжку, що розтікалася під ногами. Штормовий приплив і підвищення рівня води надворі спричинили прорив каналізації стадіону. Впродовж останніх пів години унітази вивергали лайно, наче смердючі гейзери. Нянька була така пригнічена, що навіть не помітила, як її подушка почала просякати екскрементами. Боббі допоміг їй підвестися, вибачаючись із таким сумом, ніби це він був винен у тому, що вся ця гидота виплеснулася назовні. Він підняв подушку з підлоги, зірвав брудну наволочку і віддав Няньці м’яку набивку з маленькою жовтою цяткою на одному з країв.

Боббі простяг руку й торкнувся вологого чола матері.

— Здається, її лихоманить.

— Тут дуже жарко, — відказала Нянька. Вона була певна, що Боббі не помиляється, але вирішила говорити банальності, що дозволяли підготуватися до лихих новин.

— Мамо, прокинься! Мамо...

Боббі нахилився над Селетою і прислухався до її дихання. Він підняв їй повіки, щоб побачити розмір зіниць, що виявилися неоднаковими й не реагували на світло. Хлопець узяв її за руку, невтомно повторюючи:

— Мамо, прокинься, будь ласка. Мамо, прокинься. — Його голос став тоскним.

Він потягнув за один з її пальців, натиснув під нігтем і не відпускав, доки на подряпаній шкірі не проступила тонка кривава лінія. Очі Селети ніяк не реагували.