Диригент

— Що ви продаєте сусідам? — запитав Білл Шарбу.

— Продаємо? Друже, я нічого не продаю. Це подарунок. Пиво «Будвайзер» і сигарети. Я — Робін Гуд нашого гетто. Робін Гуд нашого гетто! — гучніше повторив він, звертаючись до двох чоловіків на балконі одного з будинків. Ті схвально заулюлюкали. — Брати мої, Червоний Хрест нічого не привіз вам, але я врятую вас.

— Ти дуже щедрий, — зауважив Шарбу.

Хлопець усміхнувся. Він здавався щасливим і, безсумнівно, пишався собою.

— Взагалі-то ми чекаємо на вашу допомогу, — вигукнув хтось із його друзів.

— Послухай, йолопе, я чорніший за тебе, — відказав Шарбу, не втрачаючи терпіння.

Хлопець кивнув, удаючи, ніби погоджується.

— Авжеж, брате поліцейський, — без особливого ентузіазму мовив він.

Булл вирішив втрутитися у розмову.

— Нам повідомили, що хтось улаштував стрілянину у вашому районі. Ми чули постріли здалеку, але не можемо визначити, звідки вони доносяться.

— Трясця! Які ж ви козли! Чхати ви хотіли на те, що вода постійно піднімається. Але варто старому психу двічі вистрелити з даху, як ви вмить прибігаєте. Ще й з агентами ФБР.

— Послухай, розумнику, він може випадково підстрелити когось. Наприклад, вашого Робіна Гуда. — Шарбу вказав на хлопця у червоній футболці. — І кого ви тоді покличете?

— Ти сказав, що він стріляє з даху? — перебив його Булл.

— Це Джим Леджер, — озвався парубок, який до тієї миті мовчав.

— Навіщо ти йому розповідаєш? — докорив йому товариш.

— Цей тип мені не подобається. Божевільний. Завжди вистрибує з рушницею, коли проходиш повз його будинок. Він живе поряд, он там, — мовив він, невизначено махнувши рукою у бік основної вулиці.

Шарбу зробив вдячний жест. Перш ніж скерувати човен до повороту, він обернувся і спитав:

— Ви часом не знаєте, чи багато людей вижило?

Йому відповів той самий юнак, який розкрив ім’я порушника.

— Не знаємо. У нас справи не такі вже й погані, але подейкують, що нижня частина Дев’ятого округу зруйнована, що ураган збив будинки з фундаменту. Більшість тамтешніх жителів старенькі. Сподіваюсь, вони укрилися на стадіоні «Superdome».

Згадка про стадіон засмутила Дюпре. Він відчув, як серце завмерло в грудях.

— Ніхто не уявляв, що це може статися, — сумно зауважив Шарбу.

— Невже? — відповів інший хлопець. — Ми дуже добре це уявляли, адже білі відкрили шлюзи.

Булл не стримав обурення.

— Що ти верзеш?

— Те, що чуєш. Сучі діти, які живуть у північних районах, зовсім не вимокли, хоча середмістя затоплене. Білі відкрили шлюзи, рятуючи свої домівки ціною наших життів. Усі про це говорять.

— Це неправда, — втрутився Дюпре. — Вода піднімається в усьому місті, і на півночі також. Причина досі невідома.

— Невідома? А я знаю, в чому річ, — уперто торочив хлопець. — Історія нашого міста знає такі випадки. Щойно вода піднімається, дамби підривають, рятуючи довбаний Французький квартал.

Шарбу зробив заперечний жест і попрощався з ними.

— Будьте обережними.

— Це ви будьте обережними, — відказав хлопець. Інтонація була неоднозначною. Може, він погрожував їм, а може, дав добру пораду.

Шарбу вдруге мотнув головою, після чого глянув на Амаю і стиснув губи. Вона усміхнулася йому, захоплюючись його терплячістю. Булл вивів човен у бічний провулок, і вони повернулися на вулицю Північного Гальвеса.

Шарбу підвівся й обперся об Булла, намагаючись роздивитися щось удалині. Аж раптом він залився сміхом і вказав на дах одного з будинків, де під смугастою жовто-білою парасолькою влаштувалася темношкіра жінка.

— Океанетто! — покликав він, склавши долоні рупором. — Where are you?

— Awrite![13] — відгукнулася вона, помахавши йому бляшанкою пива. — Робін Гуд нашого гетто вже побував тут.

— Океанетта Шарбу — тітка Білла. Ми розповідали вам про неї. Хоч би як ми старалися переконати її виїхати з міста, вона навідріз відмовилася.

Амая збентежено глипнула на нього й стенула плечима.

— «Де ти?»

— Важко пояснити. Це новоорлеанське вітання. Я розумію, що здається безглуздям, — з усмішкою вибачився він.

Океанетта Шарбу — молодша сестра батька Білла — ніколи не виходила заміж і мешкала у тому ж будинку, де народилися вона та її чотири брати. Їй було років п’ятдесят чи трохи більше. Спортивної тілобудови, спритна, рішуча і така ж приваблива, як її племінник. Жінка скинула вниз дві торби, забиті пляшками з водою, плитками шоколаду й кукурудзяними пластівцями. Потім вона з’їхала на край даху, мов на санях, і впала в обійми детективів. Сівши у човен, Океанетта усміхнулася кожному з присутніх і відрекомендувала себе. Вона була така спокійна, що могла би витримати ще один ураган із не меншим стоїцизмом.

Шарбу глянув на парасольку, забуту на даху.

— Я не знав, що у тебе на горищі є вікно.

— Донедавна його не було. Ти щось чув про пораду Віка Скіро?

— Звичайно, я ж місцевий, — сказав Шарбу.

— А я вперше чую про це, — мовила Амая.